Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

У XIX ст. українські землі були поділені між двома імперськими державами — Австро-Угорщиною (Галичина, Буковина, Закарпаття) та Росією (Центральна, Південна, Східна Україна). Діяльність педагогів цього періоду відбувалася також за певним поділом, але він проходив не за державними кордонами, а за світоглядом, типом мислення педагогів, їхньою національною ідентифікацією. Частина українських педагогів, зокрема Х. Д. Алчевська, С. І. Миропольський, М. І. Пирогов, П. Д. Юркевич та інші, ви­будовувала свої педагогічні міркування переважно на ідеях християнської культури, релігійної обрядовості, виховання в дусі християнських ідеалів та моральності. Інша частина (В. Б. Антонович, М. М. Галущинський, Б. Д. Грінченко, М. П. Драгоманов, О. Ф. Русова, І. Я. Франко та інші) більше спиралася на етнографічно-культурницький складник і ставила за мету формування національної ідеї та національної ментальності, розвиток і збереження української культури як окремого специфічного утворення. Національні педагогічні ідеї широко пропагувалися членами Громад — просвітницьких організацій другої половини XIX ст. Пізніше їх підхопили «Просвіти» — наукові й педагогічні товариства, які розширили й поглибили поле їх застосування через недільні школи, клуби, бібліотеки, театральні вистави, дитячі майданчики тощо.

Отже, пріоритетними педагогічними цінностями XIX ст. стали українська (рідна) мова, патріотизм, історизм, народність, релігійні морально-етичні постулати, які знайшли поглиблене обґрунтування в педагогічній спадщині представників вітчизняної педагогічної думки окресленого історичного періоду.

На розвитку освітньої справи в Закарпатті суттєво по­значилася діяльність одного з перших у Західній Україні професійних учених, педагогів, письменників Олександра Васильовича Духновича (1803—1865). У сфері освіти він відомий як автор першого у Закарпатті народного букваря «Книжица читальная для начинающих», підручників із географії та історії «Краткий землепис для молодых русинов», із російської мови «Сокращенная грамматика письменного русского язика», а також підручника з педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских». О. В. Духнович обстоював ідею народності виховання, тому наполягав на створенні системи виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Просвітник зробив вагомий внесок у розвиток теорії родинного, морального, трудового, естетичного, фізичного виховання, визначаючи мету виховання як формування громадянина і патріота.

Чільне місце в спадщині О. В. Духновича посідають і дидактичні проблеми: диференціація й індивідуалізація на­вчання; пристосування школи до практичних потреб народу; міжпредметні зв’язки; активізація пізнавальних сил дитини; надання навчанню виховального й розвивального характеру; самоосвіта й самовиховання.

Привнесення в педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не лише вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією і практикою, пов’язане з ім’ям Памфіла Даниловича Юркевича (1826—1874). Педагогічна теорія П. Д. Юркевича є частиною його плану влаштування люд­ського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії, органічним продовженням його філософсько-антропологічного вчення. Філософ сформулював важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що знання тільки тоді засвоюються, коли вони зігріті почуттями, переживаннями. Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини, тому що процес розвитку людської особистості тісно пов’язаний із формуванням системи ставлення до дійсності.

Непересічним був погляд П. Д. Юркевича на виховний ідеал. На його переконання, мета виховання ґрунтується на врахуванні «трьох начал»: особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов’язку стосовно церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. У такий спосіб педагог заперечував освітньо-виховний ідеал, який нехтує духом певної народності й релігії.

П. Д. Юркевич зробив найвагоміші для свого часу узагальнення й щодо єдності виховання та навчання у процесі формування особистості. Цей принцип є логічним продовженням його «філософії серця», ідеї гармонії Розуму, Серця й Волі. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов’ю, знаннями і характером діє взаємозв’язок, але одне лише знання про добро і справедливість ще не робить людину доброю та справедливою. Тому необхідна єдність навчання й виховання, адже виховання прищеплює вихованцеві найкращі риси, навчання — правильні знання. Такий взаємозв’язок виховання й навчання, переконував учений, досягне найбільшої ефективності, коли навчання залежатиме від виховання, від морального спрямування, від турботи про чистоту серця, про зміцнення та ушляхетнення характеру.

Із погляду сучасної педагогіки цікавим є розуміння П. Д. Юркевичем суті процесу навчання. Неодноразово педагог підкреслював двобічний характер цього процесу, активну роль учня в оволодінні навчальним матеріалом, необхідність взаємодії учня й учителя в процесі навчання.

Важливим етапом у розвитку вітчизняної педагогічної теорії і практики стала діяльність Костянтина Дмитровича Ушинського (1824—1870). Науково-педагогічний доробок ученого складають такі найвагоміші праці: «Людина як предмет виховання», «Про користь педагогічної літератури», «Про народність у громадянському вихованні», «Про елементи школи», «Проект учительської семінарії», «Праця в її психічному і виховному значенні», «Дитячий світ» та інші. Квінтесенцією його педагогічної концепції є положення про нерозривний зв’язок філософських поглядів і теоретичних педагогічних положень. К. Д. Ушинський розглядав педагогічну науку в тісному взаємозв’язку з філософією, історією, психологією, анатомією та фізіологією людини, а також із педагогічною практикою.

Учений одним із перших сформулював ідею народності в педагогіці, подав її як основний складник виховної системи. Така ідея базувалася на переконаності в тому, що кожен народ має право на школу рідною мовою, побудовану на народних традиціях. І хоча педагог не заперечував значення історичного досвіду інших народів, проте вимагав, щоб засвоєння його було підпорядковане принципу народності. Це питання він глибоко дослідив у статтях «Про народність у громадянському вихованні», «Рідне слово».

Особливо важливою якістю особистості К. Д. Ушин­ський вважав моральну вихованість, яка набувається людиною, починаючи з найменшого віку постійно і систематично. Моральне виховання має бути спрямоване на формування в дітей патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності та правдивості, почуття обов’язку і відповідальності, власної гідності, громадянського обов’язку, скромності, твердості волі й характеру. Серед методів і засобів морального виховання перевагу К. Д. Ушинський надавав переконанню, заохоченню і покаранню (але в жодному разі не тілесному), власному прикладу вчителя, батьків, дорослих, правильному режиму навчання тощо. Окреме місце в моральному вихованні він відводив фізичній праці в поєднанні з розумовою. У статті «Праця в її психічному і виховному значенні» наголошено на великому значенні фізичної праці у вихованні дітей та молоді, розвитку суспільства, необхідності залучення дітей до різних її видів.

Як педагог-методист К. Д. Ушинський висловив цінні міркування щодо організації навчально-виховного процесу в школі, методики роботи вчителя на уроці. На його думку, для правильної організації навчання, розвитку розумових здібностей дітей потрібно знати їхні вікові та індивідуальні особливості, передбачати правильне дозування змісту на­вчального матеріалу, ураховувати посильність його для учнів, послідовність і систематичність вивчення, забезпечувати розвиток свідомості й активності, міцність засвоєння знань, долати розрив між вихованням і навчанням тощо.

Нового імпульсу педагогічна наука здобула й завдяки діяльності Миколи Івановича Пирогова (1810—1881). Учений не залишив після себе спеціальної фундаментальної праці з педагогіки, а лише статті, промови, циркуляри. Найвагоміші з них: «Вопросы жизни», «Школа и жизнь», «О предметах суждений и прений педагогических советов гимназий» тощо. У них автор порушує питання необхідності поліпшення навчання в школах та гімназіях, професійної підготовки вчителя, висуває вимогу єдиної, загальнодоступної школи, забезпечення наступності навчання в школах різних типів, виступає за зв’язок школи з життям. Зокрема, у підготовленому ним особисто проекті реформи школи він зазначав, що справжня освіта має ґрунтуватися на єдності гуманітарної й реальної освіти. Розробляючи цю систему, М. І. Пирогов велику увагу приділяв змісту навчання, його формам і методам. Він був прихильником розвивального навчання, уважав за необхідне застосовувати такі дидактичні принципи, як свідомість, активність, наочність і самодіяльність учнів у навчанні. Високо цінував словесні та практичні методи, але надавав перевагу наочному викладанню.

Одним із найважливіших питань життя вчений-педагог уважав формування «справжньої людини». Головний шлях до цього вбачав у моральному вихованні особистості, коли на­укові знання, переконання, почуття громадянського обов’яз­ку формуються на основі релігійно-християнської моралі.

Перебуваючи на посаді попечителя Одеського (1856—1859) та Київського (1858—1861) навчальних округів, М. І. Пирогов порушив низку проблем, пов’язаних із реформуванням університетської освіти. Новаторськими для того часу були погляди М. І. Пирогова щодо примусовості університетських занять, обов’язковості курсу богослов’я, розширення автономії університетів тощо.

Понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів із питань педагогіки залишив у своїй спадщині Іван Якович Франко (1856—1916). У статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі діяння пана Бобжинського», «Освіта народу Галичини», «Педагогічні невігласи» він гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрій­ського уряду в галузі освіти, боровся за створення шкіл, які були б тісно пов’язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, усебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини — саме такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням. На його переконання, мета, завдання і зміст освіти та виховання мають бути підпорядковані тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх мислити, що можливо за умови здійснення на­вчання рідною мовою.

Учений глибоко вивчав проблеми виховання, особливу увагу приділяв сімейному вихованню та ролі матері у ньому, виховному значенню дитячої літератури. Його виховним ідеалом була всебічно розвинена — розумово і фізично — особистість, якій властиві високі моральні якості, естетичні смаки, працьовитість.

Особливо багатогранну освітню діяльність в окреслений період здійснювала вчителька, організаторка освітньої справи, письменниця Христина Данилівна Алчевська (1841—1920). Педагогічну діяльність вона почала в Харківській недільній школі для дорослих. У 1862 р. відкрила безплатну жіночу недільну школу, яка проіснувала понад півстоліття й стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків у всій Росії. Як основоположник методики навчання грамоти дорослих написала навчальний посібник «Книга дорослих» та методико-бібліографічний порадник «Що читати народові?» На власні кошти відкрила школу для сільських дітей у селі Олексіївка на Луганщині. Обстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою, розробила методику літературних бесід з учнями, перевірки їх ефективності за допомогою письмових робіт. Свої педагогічні погляди і досвід викладання Христина Алчевська виклала в книгах «Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайлівської волості», «Півроку з життя недільної школи», «Передумане і пережите» тощо.

На початку ХХ ст., яке позначилося боротьбою за становлення української державності, домінантними залишалися ідеї українізації школи, забезпечення доступності й безкоштовності навчання, запровадження трудового принципу організації практичного шкільництва, сприяння вільному розвитку дитини. Названі ідеї розвивали Володимир Федорович Дурдуківський, Тимофій Григорович Лубенець, Іван Іванович Огієнко, Софія Федорівна Русова, Спиридон Феодосійович Черкасенко та інші.

Зі становленням радянської влади педагогічна думка набула специфічних рис, що обумовлювалося перш за все ідеологією й політикою держави у сфері освіти. О. В. Сухомлинська виокремлює декілька етапів ґенези педагогічної думки впродовж 1920—1991 рр.: