Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

Системний підхід ґрунтується на положенні про те, що специфіка складного об’єкта (системи) не вичерпується особливостями її складників, а пов’язан перш за все із характером взаємодії між ними. Тому на перший план виходить завдання пізнання характеру і механізму цих зв’язків і стосунків, зокрема стосунків людини і суспільства, людей усередині певного співтовариства.

Системний підхід орієнтує на визначення навчання й виховання як цілеспрямованих видів діяльності суб’єктів педагогічного процесу, вимагаючи розгляду системостворюючих зв’язків, мети, завдань, змісту, форм і методів цього процесу не ізольовано, а у взаємодії компонентів, що дозволяє виявляти загальні системні властивості й якісні характеристики освіти. Системний підхід передбачає реалізацію принципу єдності теорії, експерименту, практики.

Педагогічний процес є системою, яку можна схарактеризувати як відкриту (система, де здійснюється обмін енергією, інформацією з іншими системами й середовищем) і нелінійну (у разі зміни одного з елементів інші змінюються не пропорційно, а за складнішим законом). Тому дослі­дження педагогічної системи не може бути вивченням її окремих елементів, оскільки сума дій компонентних причин, що діють окремо (поодинці) не дорівнює результату, отриманому внаслідок спільної дії. У вивченні якогось аспекту, елемента педагогічного процесу слід завжди враховувати загальні закономірності й найважливіші взаємодії у всьому процесі загалом. Отже, у педагогічному процесі виразно виявляються взаємодії, які вивчає сучасна теорія сумісної дії, — синергетика.

Синергетичний підхід до аналізу педагогічних явищ фокусує увагу на нерівноважності, нестабільності як природному стані відкритих, нелінійних систем, на багатоваріантності й невизначеності шляхів їх розвитку залежно від множинності факторів і умов, що впливають на них. Звідси випливає висновок про те, що будь-якій системі, зокрема педагогічній, не можна нав’язувати спосіб існування або розвитку, але можна обирати і стимулювати один із закладених у конкретних умовах варіантів, розраховуючи не стільки на кібернетичний (управлінський), скільки на синергетичний (саморегульований) процес, на незначні впливи, які, проте, збігаються з можливим варіантом розвитку (їх називають резонансними).

Особистісний підхід вимагає визначення особистості як продукту соціально-історичного розвитку, носія культури. А завданням педагогіки стає розвиток її унікальності, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу, що передбачає опору на природний процес саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію, самоствердження людини, створення для цього відповідних умов.

Діяльнісний підхід спрямований на те, щоб організовувати діяльність суб’єкта, у якій він був би активним у пізнанні, праці, спілкуванні, своєму розвитку, тому що розвиток людини відбувається саме в діяльності. Вплив інших факторів розвитку (спадковості, середовища, виховання) виявляється саме в конкретній діяльності. Це пізнавальна діяльність, художньо-естетична, трудова, спортивна, громадська тощо. Діяльність забезпечує задоволення потреб у різних сферах життя людини: у сфері побуту, відпочинку, навчальної роботи, громадської діяльності, професійної тощо. За характером діяльність у будь-якій сфері може бути пасивно-наслідувальна, активно-наслідувана, творча.

Особистісний і діяльнісний підходи знаходяться в діалектичній єдності в результаті того, що особистість виступає суб’єктом діяльності, яка поряд з іншими чинниками, ви­значає особистісний розвиток людини. Тому в педагогічній науці частіше вживається поняття «особистісно-діяльнісний підхід», який характеризується: а) ціннісним ставленням, позитивними мотивами суб’єкта в діяльності; б) інтеграцією особистого досвіду в навчально-виховний процес, який включає такі елементи: когнітивний (знання), операційний (уміння), аксіологічний (цінності). Саме з позицій суб’єктивного досвіду здійснюється в пізнанні сприймання інформації, що забезпечує індивідуальне бачення світу. Актуалізація суб’єктивного досвіду особистості забезпечується змістом занять, спільним визначенням мети діяльності, її плануванням, створенням емоційного тла, постійною ре­флексією. Отже, реалізація особистісно-діяльнісного підходу в навчанні вимагає особистісно-орієнтованої організації на­вчально-виховного процесу, що забезпечується педагогічною підтримкою індивідуальності людини, створенням умов для задоволення її освітніх, культурних потреб (вибір змісту освіти, шляхів її одержання та ін.); сприяння самореалізації особистості; стимулювання такої взаємодії суб’єктів діяльності, коли педагог виступає не як інформатор, контролер, а як координатор діяльності суб’єкта, спрямованої на по­становку і розв’язання ним конкретних навчально-виховних завдань.

У межах методології педагогіки заслуговує на увагу ресурсний підхід, який передбачає врахування ресурсів особи­стості, тобто сукупності об’єктивно існуючих умов і засобів, необхідних для реалізації конкретних дій, які забезпечують ефективність навчання, виховання, саморозвитку особи­стості.

Виокремлюють ресурси зовнішні та внутрішні. До перших відносять умови й засоби як системи стимулів, що сприяють особистісному розвитку людини та її діяльності, зокрема: заходи стимулювання соціальної та професійної активності, морального заохочення; умови забезпечення людини інформацією; створення соціально-психологічного клімату; демократичний стиль спілкування; чіткість управління; матеріально-технічне забезпечення тощо.

Внутрішні ресурси зумовлюють унікальність людини, вони є джерелом її розвитку, персоналізації. У системі внутрішніх (індивідуальних) можливостей можна визначити такі підсистеми: біогенетичні (пов’язані зі спадковістю); фізіологічні (стан здоров’я, особливості будови організму, фізична витривалість, вік, стать та ін.); індивідуально-психологічні (рівень інтелектуального розвитку, емоційно-вольової сфери тощо).

Організація педагогічної діяльності на основі ресурсного підходу сприяє індивідуалізації навчання, гуманістичному ставленню до людини, створенню конкретних умов для організації особистісно-орієнтованого процесу навчання.

Визначені методологічні напрями невід’ємні від гумані­стичного підходу, що передбачає розгляд людини як найвищої цінності, розвиток, самореалізація якої — головна мета педагогічного процесу. Гуманістичний підхід не зводиться лише до вивчення в навчальних закладах дисциплін гуманітарного циклу, які інтегрують знання про світ і місце людини в ньому, наповнюють зміст освіти проблемами людини, а й означає духовно-особистісну спрямованість кожного навчального предмета, певну атмосферу взаємин суб’єктів педагогічного процесу. В основі цих взаємин — повага до людини, довіра, доброта, чуйність, увага, співчуття, віра в позитивність дій особистості. Гуманістичний підхід характеризується також здійсненням освіти в контексті світової й національної культур, організацією освіти не як сукупності заходів, а як підтримки індивідуальності, самобутності людини, сприяння розвитку її якостей.

Гуманістична орієнтація освіти пов’язана з набуттям нею соціокультурного досвіду. Саме завдяки вихованню, навчанню накопичені людством культурні цінності зберігаються, передаються, збагачуються. Людина розвивається шляхом освоєння нею культури як системи цінностей і одночасно стає творцем нових елементів культури. Ось чому в нагоді стає аксіологічний підхід, який дозволяє вивчати явища з точки зору виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв’язувати завдання гуманізації суспільства.

Аксіологічний підхід відповідає суті гуманістичної педагогіки, категорія цінності притаманна світу людину і суспільства, підтверджуючи значущість того, що створила людина в процесі свого розвитку.

Такі цінності, як людина, життя, здоров’я, любов, освіта, праця, мир, краса, Батьківщина завжди привертали увагу людей у різні часи. Моральні, естетичні, економічні, екологічні й інші цінності характеризують особистість, а їх розвиток — основне завдання гуманістичної педагогіки. Засобом для цього виступають педагогічні цінності — норми, які регламентують педагогічну діяльність і виступають як пізнавально-діюча система.

Виокремлюють такі групи педагогічних цінностей (В. Сла­стьонін):

соціально-педагогічні — сукупність ідей, уявлень, норм, правил, традицій, що регламентують діяльність суспільства у сфері освіти;

групові педагогічні — ідеї, концепції, норми, які регулюють і спрямовують педагогічну діяльність у межах певних освітніх інститутів;

особистісно-педагогічні — соціально-психологічні утворення, у яких відбиваються цілі, мотиви, ідеали, установки й інші характеристики особистості, які складають у сукупності систему її ціннісних орієнтацій, що включає: цінності, пов’язані з утвердженням особистістю своєї ролі в соціальному і професійному середовищі; цінності, які задовольняють потреби в спілкуванні; цінності, що орієнтують на саморозвиток творчої індивідуальності (розвиток професійно-творчих здібностей, прилучення до світової культури, постійне самовдосконалення); цінності, які здійснюватимуть самореалізацію (творчий характер праці, можливості допомоги іншим); цінності, спрямовані на задоволення прагматичних потреб (підвищення статусу в професійній діяльності, оплати праці та ін.).

Ці цінності відрізняються предметним змістом: са­мо­достатні (цінності — цілі) й інструментальні (цінності — засоби), цінності — стосунки (гуманістична спрямованість — ставлення), цінності — якості, цінності — знання, уміння.