Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

Отже, аксіологічні характеристики педагогічного процесу відбивають його гуманістичний зміст, тому що педагогічні цінності є орієнтирами діяльності педагога, спрямованої на досягнення гуманістичних цілей.

Для сучасної педагогіки важливим є компетентнісний підхід, який передбачає аксіологічну, мотиваційну, рефлексивну, когнітивну, операційно-технологічну та інші складники результатів навчання, що відбивають прирощення не лише знань, умінь, навичок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення до освіти, суспільства тощо. Компетентність у сфері самостійної пізнавальної діяльності, засвоєння способів набуття знань із різних джерел інформації є основою компетентності в інших сферах: громадській, соціально-трудовій, культурно-естетичній діяльності, у побутовій сфері, сфері дозвілля тощо. Ключова компетентність спеціаліста має інтегративну природу, тому що її джерелом є різні сфери культури і діяльності: духовна, соціальна, інформаційна, етична, екологічна тощо. Компетентність фахівця є базовим, міждисциплінарним і багатофункціональним поняттям, вимагає значного інтелектуального розвитку, включаючи аналітичні, комунікативні та інші процеси. Визначення клю­чових компетентностей може бути представлено на двох рівнях: на узагальненому рівні, коли виходять з еталонного уявлення про спеціаліста, і суб’єктивно-особистісному (на основі «Я-концепції»), якщо результати навчання визначає сам фахівець.

Названий підхід в організації педагогічного процесу вимагає формування рефлексивної культури особистості, яка характеризується готовністю і здатністю до творчого осмислення свого внутрішнього світу й іншої людини. Ви­значаються чотири сфери існування рефлексії: мислення, спрямоване на розв’язання конкретних завдань, що веде до аналізу, оцінки особистих дій; діяльність, у якій фіксується установка на взаємопідтримку; спілкування, що передбачає доступність досвіду іншого для себе; самопізнання в самовизначенні внутрішніх орієнтирів і способів розмежування «Я» і «не Я».

Формуванню культури рефлексивного мислення сприяє організація діалогу в навчанні, дискусій, що передбачає ознайомлення кожного учасника обговорення того або іншого питання з тими відомостями, які мають інші учасники (обмін інформацією); заохочення різних підходів до одного й того ж предмета, явища, події, дії; можливість критикувати будь-яку з висловлених думок та ін.

Останнім часом у педагогічній науці розвивається акмеологічний (від давньогрец. acme — вершина) підхід, відповідно до якого людина розглядається як суб’єкт життєдіяльності, здатний до саморозвитку і творчості, до самоорганізації свого життя і професійної діяльності. В основі цього підходу лежить потреба людини в нових досягненнях, прагнення до успіху, досконалості, активна життєва позиція, позитивне мислення, віра у свої можливості, розуміння сенсу життя.

Згідно з акмеологічним підходом, кожній людині як суб’єкту професійної діяльності притаманні такі якості, як відкритість до освоєння нового; системний спосіб мислення в процесі вироблення оптимальної моделі професійної діяльності; здатність до об’єктивної самооцінки своєї професійної поведінки; висока мотивація досягнень у праці тощо.

Реалізація принципу історизму в педагогічних дослі­дженнях вимагає розгляду педагогічних явищ у розвитку, динаміці, звернення до характеристики важливих соціально-економічних факторів, які в певну історичну епоху визначали своєрідність розвитку теорії та практики виховання й навчання. Вищезазначене актуалізує історико-педагогічний підхід, який передбачає встановлення тимчасової послідовності етапів розвитку педагогічних явищ і фактів, що ви­вчаються; виявлення специфіки кожного з них; розкриття своєрідності внутрішніх суперечностей, зв’язків об’єкта, що вивчається, з іншими об’єктами; дослідження педагогічних ідей, концепцій, теорій, понятієво-термінологічного апарату, що належать до певного історичного періоду, не в статиці, а з урахуванням їх еволюції, у процесі розвитку, змін, удосконалення.

У контексті історико-педагогічного підходу важливим також є персоналістичний напрям, в основі якого лежить вивчення педагогічної спадщини конкретних персоналій: педагогів, письменників, громадських діячів та ін. Використання цього напряму дає можливість розкрити їхній життєвий шлях, особливості педагогічних і світоглядних поглядів, установити внесок у розвиток педагогічної науки, підкреслити гуманістичний, демократичний характер та морально-релігійну спрямованість авторських педагогічних систем, визначити їх актуальність для подальшого розвитку національної системи освіти.

Для досягнення своєї мети педагогіка використовує сукупність методів.

Методи наукових досліджень — це засоби досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання; сукупність прийомів або операцій практичного й теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності.

Методи наукових досліджень завжди тісно пов’язані з об’єктом пізнання, тобто кожна наука має розробляти й використовувати свої власні методи, які відбивають особливості явищ, що вивчаються.

Залежно від змісту об’єкта, який вивчається, розрізняють природознавчі та соціально-гуманітарні методи. Методи досліджень також класифікуються за науковими галузями: математичні, біологічні, медичні, соціально-економічні, пра­вові тощо.

Методи науково-педагогічних досліджень — це упорядкована сукупність прийомів, процедур та операцій емпіричного й теоретичного пізнання і вивчення явищ педагогічної дійсності з метою досягнення певної наукової мети.

У педагогіці методи дослідження поділяються на загальнонаукові та власне педагогічні методи — теоретичні та емпіричні.

Теоретичні методи дослідження — це методи теоретичного аналізу (порівняльно-історичного, причиново-наслідкового та ін.) джерел розвитку, сукупності умов, принципів, що забезпечують ефективність функціонування педагогічного процесу. До теоретичних методів належать такі: аналіз наукових джерел, прогнозування й моделювання, побудова гіпотез і уявного експерименту тощо.

Серед теоретичних методів важливе місце посідає аналіз наукової літератури, уміння працювати з нею. У процесі такої роботи складаються анотації (короткий, лаконічний виклад головного в змісті джерела), тези (короткі у вигляді цитат або стислого переказу, виписки головних ідей), конспекти (детальний виклад ідей, положень джерела з використанням переказу, цитування), реферати (виклад розгорнутих положень одного джерела або декількох, визначення свого ставлення до ідей автора).

Використання методу моделювання пов’язано із побудовою ідеалізованих об’єктів, зразків, явищ, систем. У таких конструкціях — моделях є значний елемент умовності, творчого уявлення вченого. Але моделювання дозволяє відійти від несуттєвих, другорядних складників явища, процесу, які вивчаються, визначити головне, системостворювальне, си­стемовизначальні зв’язки і фактори.

Особливим методом моделювання є уявний експеримент (експеримент подумки), у якому дослідник на основі теоретичних знань про об’єктивний світ і емпіричних даних створює ідеальні об’єкти, співвідносить їх у певній динамічній моделі, імітуючи в думках той рух і ті ситуації, які могли б мати місце в реальному експерименті.

Важливе значення для педагогічних досліджень мають емпіричні методи, які безпосередньо пов’язані з реальністю, практикою та забезпечують накопичення, фіксацію, класифікацію й узагальнення вихідного матеріалу для створення педагогічної теорії.

Найбільш поширеними в педагогіці емпіричними методами є такі: спостереження, вивчення продуктів діяльності, бесіди, анкетування, соціометрія, педагогічне тестування, педагогічний експеримент тощо.