Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

філософський — визначення загальних принципів пізнання і категоріального апарату науки загалом; методологічні функції виконує вся система філософ­ських знань;

загальнонауковий, основу якого складають теоретичні концепції, які використовуються в усіх або багатьох наукових дослідженнях;

конкретно-науковий, що відбиває сукупність методів, принципів дослідження і процедур, які застосовуються в тій або іншій спеціальній науковій дисципліні, зокрема в педагогіці.

Методологія педагогіки включає такі основні положення: учення про структуру і функції педагогічного знання; вихідні, ключові, фундаментальні педагогічні положення (ідеї, теорії, концепції, гіпотези), що мають загальнонауковий сенс; положення щодо логіки, методів, програм педагогічного дослідження, а також способів використання одержаних знань для вдосконалення педагогічної практики.

Отже, методологію педагогіки можна визначити як сукупність теоретичних положень про педагогічне пізнання та перетворення (удосконалення) педагогічної дійсності.

Предметом методології педагогіки є співвідношення між педагогічною дійсністю та її відображенням у педагогічній науці.

Методологія педагогіки виконує такі основні функції:

гносеологічну (пізнавальну), реалізація якої забезпечує опис, пояснення, передбачення педагогічних явищ і процесів, що вивчаються;

праксіологічну (перетворювальну), що забезпечує ціле­покладання, конкретний опис шляхів, способів, технологій досягнення поставлених освітніх цілей і впрова­дження результатів у педагогічну практику. Реалізація цієї функції робить педагогічну науку прикладною та виявляє її практичну значущість;

оцінну, що сприяє розробці системи оцінок, критеріїв ефективності педагогічних моделей, перетворень, інновацій тощо;

рефлексивну, спрямовану на аналіз й осмислення результатів розвитку педагогічної науки, удосконалення системи методів педагогічного дослідження;

нормативну, яка показує, що «має бути й яким чином»;

евристичну (творчу), що полягає в постановці теоретико-практичних завдань і пошуку способів і засобів їх розв’язання.

Будучи за суттю конкретно-науковою, методологія педагогіки, з одного боку, спирається, а з іншого — включає в себе як проблеми, специфічні для наукового пізнання в галузі педагогіки, так і питання, що висуваються на більш високих рівнях методології — філософському й загальнонауковому. Усі рівні методологічного знання утворюють складну систему, у межах якої між ними існує певна підпорядкованість. При цьому філософський рівень, який складають різноманітні філософські теорії (напрями), може виступати змістовою основою методологічного знання. Загальнонауковий рівень методології педагогіки може бути представлений різними методологічними підходами до педагогічних досліджень.

До філософських теорій (напрямів), що утворюють методологію людинознавчих наук, до яких належить і педагогіка, можна віднести, зокрема, такі: екзистенціалізм, неотомізм, позитивізм, неопозитивізм, прагматизм, діалектичний матеріалізм.

Екзистенціалізм (філософія існування) представлено в працях М. Бердяєва, Л. Шестова, М. Хайдеґґера, К. Ясперса, Ж. Сартра, А. Камю, Е. Брейзаха та інших. На думку представників цього напрямку, людське існування знаходить вияв у турботі, совісті, рішучості тощо. У процесі пізнання самої себе людина здобуває свободу. Отже, мета виховання — навчити людину «творити себе як особистість», що вимагає створення умов для вибору самої себе, своєї сутності. Цінність знань визначається їх важливістю для конкретного суб’єкта, який сам визначає сенс предметів і явищ, що накладає відповідальність на особистість. Екзистенціалізм може виступати філософською основою індивідуалізації на­в­чання.

Неотомізм виходить із положень Фоми Аквінського про те, що розум необхідний як засіб доведення релігійних догм про провідну роль релігії у вихованні. У працях Ж. Маритена, У. Канінгема, М. Адлера, М. Казотті міститься критика моральної поведінки людей у сучасному світі (зростає злочинність, жорстокість, наркоманія). Людина, на їхню думку, представляє світ фізичний і духовний. Останній більш багатий, благородний і має більш високу цінність. Це світ Бога, створений для вічного життя. Тому система навчання і виховання повинна бути спрямована на розвиток у людини бажання наблизитися до Бога.

Позитивізм характеризується абсолютизацією природ­ничих наук і їх методів. Його представники (О. Конт, Е. Латтре, С. Мілль, Г. Спенсер) уважають псевдонауковими проблеми, пов’язані з розвитком суспільства, соціальними суперечностями. Справжній науці, на думку представників позитивізму, не потрібна будь-яка філософія.

Прибічники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Х. Рейхенбах, М. Шлік), як сучасної форми позитивізму, також не визнають можливостей філософії як теорії пізнання світоглядних проблем, протиставляють науку і філософію. Проте видатні вчені — фізики, хіміки, математики, які стоять на позиціях неопозитивізму, значно вплинули на перебудову природничо-математичної освіти в 60—70 роки ХХ ст., хоч і вважають, що головне — не знання, а методи їх надбання.

Прагматизм як філософська течія виник на рубежі XIX—XX ст. Головні поняття прагматизму — «досвід» і «справа». Пізнання дійсності зводиться до індивідуального досвіду людини. Будь-яке знання, як стверджують представники прагматизму, дійсне (істинне), якщо одержано в процесі практичної діяльності людини, корисної для неї. Засновник прагматичної педагогіки Дж. Дьюї вважав індивідуальний досвід людини основою навчального процесу. Мета освіти, на його думку, зводиться до «самовиявлення» даних від народження здібностей суб’єкта. Дж. Дьюї обґрунтував окремі принципи навчання і виховання: розвиток активності, формування інтересу як мотиву діяльності тощо. Що стосується виховання, то Дж. Дьюї і його послідовники (Т. Брамельд, Е. Келлі, А. Маслоу) стверджували, що людина не повинна керуватися у своїй поведінці будь-якими принципами. Вона поводить себе так, як вимагає та чи інша ситуація і поставлена людиною мета, тобто морально все те, що допомагає досягненню особистого успіху.