Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

перший етап (1920—1933 рр.) — етап експериментування й новаторства. Характерними особливостями цього етапу були: створення власної оригінальної системи освіти, в основі якої лежали професіоналізація та соціальний захист дитинства; розбудова національного змісту навчання й виховання (викладання українською мовою та мовами національних меншин, запровадження українознавчих курсів, зокрема краєзнавства, історії України, української мови та літератури тощо). Українські педагоги Олександр Самойлович Залужний, Яків Андрійо­вич Мамонтов, Олександр Федорович Музиченко, Іван Опанасович Соколянський, Яків Феофанович Чепіга та інші, використовуючи здобутки західноєвропейської, північноамериканської й російської шкіл, психології та педології, створили свої національні, притаманні лише українській педагогічній думці концепції, розробили підходи, методи та засоби освіти й виховання дітей. Педагогічна думка 1920-х років охоплювала експериментальну педагогіку, куди ввій­шли такі складники, як рефлексологія і педологія (О. С. Залужний, І. П. Соколянський); індивідуалі­стична педагогіка (О. Ф. Музиченко); прагматична педагогіка (Б. Манжос); вільне трудове виховання в контексті педології (Я. Ф. Чепіга); національне виховання (В. Ф. Дурдуківський);

другий етап (1933—1958 рр.) — етап розвитку укра­їнської педагогічної думки як складника «російсько-радянської» культури, що розвивалася за чітко визначеними правилами: у теоретичному плані — аналіз і педагогічне коментування творів класиків марксизму-ленінізму; у методичному — опис передового практичного досвіду.

Виняток складала педагогічна система Антона Семе­но­вича Макаренка (1888—1939). У ході свого виховного експерименту (у 1920—1927 рр. він очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927-го по 1935 р. — комуну імені Дзержинського в Харкові) педагог розкрив вплив різних соціальних чинників (середовища, суспільних інститутів виховного профілю, сім’ї) на формування особистості, визначив співвідношення мети і засобів виховання, зовнішніх і внутрішніх стимулів існування колективу та особи, розкрив основи педагогічної логіки. Спираючись на власний досвід, він довів і відобразив у творах «Методика організації виховного колективу», «Проблеми шкільного радянського виховання», що ніякий усамітнений виховний засіб не є універсальним, а успіх можливий лише за умови створення цілісної системи взаємопов’язаних педагогічних засобів, які ґрунтуються на спільній ідеї, що визначає стратегію і тактику вихователя й педагогічного колективу. Педагог розкрив місце й роль у цій системі окремих методів і прийомів, обґрунтував діалектику їх відбору та конструювання, привніс якісно нове трактування у співвідношення особистості й колективу, пропонуючи соціалістичний ідеал останнього;

третій етап (1958—1985 рр.) — етап розвитку педагогічної думки в змаганнях за демократичні перетворення. «Відлига» надала могутнього стимулу творчій інтелігенції для розвитку ідей, що відштовхувалися від особистого вибору, власних інтересів і потреб. У цей час з’являються вчені-філософи, психологи, педагоги, митці, які починають розвивати новаторські за формами і змістом концепції й ідеї.

Найбільш значною постаттю в педагогіці цього часу став Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970). Від середини 50-х до середини 60-х років ХХ ст. він розробляє свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і відірваним від життя змістом навчання. У цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї В. О. Сухомлинський уперше виклав в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967 р.). Найголовніші з них: довіра й повага до дитячої особистості, погляд на навчальну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу на особистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості вчителя для дитини. Однак ці погляди В. О. Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки. Позбавлений можливості відстоювати свою позицію в педагогічній пресі, В. О. Сухомлин­ський продовжував розвивати свої ідеї в таких загальновідомих творах, як «Серце віддаю дітям», «Павлиська середня школа», «Народження громадянина». Основні ідеї, які розвинув В. О. Сухомлинський у цих творах, такі:

любов до дитини;

розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колективної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб;

культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного й гармонії;

розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й виховання (повага, заохочення, позитивне підґрунття, моральне покарання);

звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості;

розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;

демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

Гуманістичні ідеї В. О. Сухомлинського з ентузіазмом сприймалися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю. Павлиська середня школа, якою керував і де експериментував педагог, поступово перетворилася на педагогічну «Мекку», до якої їхали не лише з України та багатьох інших куточків СРСР, але й з-за кордону;

четвертий етап (1985—1991 рр.) — етап становлення сучасної української педагогічної думки в межах радянського дискурсу. У цей період у країні розпочалися кардинальні зміни, які проходили під гаслом «перебудови» та «гласності». Гостре невдоволення існуючим станом справ як у педагогічній науці, так і шкільній практиці вилилося в загальносоюзний педагогічний рух під назвою «педагогіка співробітництва». У ньому брали активну участь і українські педагоги Микола Петрович Гузик, Олександр Антонович Захаренко, Віктор Федорович Шаталов та інші. Педагогіка співробітництва виступила з гострою критикою чинної системи

освіти, напрямів розвитку педагогічної думки і висунула вимоги демократизації і гуманізації навчальних закладів, індивідуального підходу до дитини як до повноцінної особистості, співпраці та співробітництва в процесі взаємодії вчителя й учнів тощо.

У педагогічній науці стала простежуватися тенденція критичного переосмислення ідей радянської доби. Уперше після довгих років замовчування прозвучали заборонені імена і факти, що стосувалися розвитку освіти й культури в Україні, відкривалися «білі плями» історико-педагогічного процесу;

п’ятий етап (від 1991 р.) — етап розвитку педагогічної думки в умовах державної незалежності України. Він відзначається створенням національної системи освіти з новою структурою і змістом, осмисленням вітчизняних явищ, феноменів, подій, персоналій, відкритих у кінці попереднього етапу, розкриттям проблем національного виховання й національної освіти.

З огляду на це Національна академія педагогічних наук України в «Основних напрямах досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні» передбачає дослідження таких актуальних проблем: методологічні і загальнотеоретичні проблеми історико-педагогічних досліджень; проблеми періодизації розвитку історико-педагогічної науки в Україні; розвиток національної педагогіки; культурно-антропологічна історія освіти; історія релігійної освіти і виховання; українська народна педагогіка в її історичному розвитку; історія розвитку освіти в Україні як соціально-культурного феномену в різні історичні періоди; розвиток навчальних закладів різних типів; персоналія в історико-педагогічній дискусії; національні і загальнолюдські цінності в історії української і світової педагогічної думки; освітньо-виховні ідеали і цінності в історико-педагогічному процесі; розвиток освітніх і виховних систем у зарубіжжі; їх історико-порівняльний аналіз.

Антропософія (від грец. — людина та — мудрість) — духовно-наукове людинознавство (Р. Штайнер) — учення про духовну основу світу та людину як цілісну тілесно-душевно-духовну істоту (є основою вальдорфської педагогіки).

Братські школи — навчальні заклади в Україні у XVI—XVIIІ ст., які організовувалися при братствах — громадських православних організаціях з метою зміцнити православ’я та чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл (першу школу організувало Успенське братство у Львові у 1586 р.).