Розділ «Шкода»

— Я й сам можу, — відповів Оллі.

Очі в нього почервоніли й набрякли. Попри різницю у віці між двома братами (сім років), вони були навдивовижу близькі. А може, ніякого дива в цьому не було, може, саме такий проміжок і зводить братське суперництво до мінімуму. Й Оллі став для Френка чимось на кшталт другого батька.

— Знаю, — сказав Фред, — але треба ділитися.

— Окей. Тільки не кажи, що «так би хотів Френкі». Інакше я задушу тебе оцим шлангом.

У відповідь Фред усміхнувся. Мабуть, не перша усмішка відтоді, як минулого вівторка до них завітала поліція, але точно перша справжня.

— Згода.

Оллі закінчив із килимом і підкотив пилосмок до батька. Коли Фред затягнув його у вітальню й узявся за свій килим, Арлін підвелася на ноги і, не обертаючись, попленталась на кухню. Оллі й Френк перезирнулися. Оллі стенув плечима. Фред зробив те саме й продовжив прибирати. Люди прийшли розділити їхнє горе і, з погляду Фреда, це було добре, але ж Йосип драний, після них лишився такий безлад. Фред утішив себе думкою, що все склалося б набагато гірше, якби це були ірландські поминки [72], але після народження Оллі він відмовився від спиртного, й алкоголю в будинку Пітерсонів не водилося.

Із кухні долинув абсолютно несподіваний звук — сміх.

Фред та Оллі знову перезирнулися. Оллі поспішив на кухню, де сміх його мами, який спершу здавався природним і легким, тепер почав набирати істеричних ноток. Фред наступив на кнопку вимикання пилосмока, заглушив його і пішов слідом.

Арлін Пітерсон стояла спиною до раковини, схопившись за свій величенький живіт, і мало не вищала від сміху. Облич­чя набуло яскравого червоного кольору, наче в неї піднялась температура. По щоках лилися сльози.

— Ма? — гукнув Оллі. — Якого біса?

Хоч вони вже прибрали посуд із маленької кімнати та вітальні, тут, на кухні, ще лишалася купа роботи. Обабіч раковини тягнулися стільниці, а в закуточку стояв стіл, за яким родина Пітерсонів зазвичай збиралася вечеряти. Усі ці поверхні були заставлені недоїденими печенями, пластиковими контейнерами «Таппервер» і залишками їжі в алю­мінієвій фользі. На плиті покоївся кістяк недоїденої курки й підливник із загуслим коричневим слизом.

— Нам цих недоїдків на місяць вистачить! — насилу вимовила Арлін.

Регочучи, вона зігнулася навпіл, тоді випрямилася. Щоки стали пурпуровими. Руде волосся, яке вона передала у спадок обом своїм синам (тому, що стояв перед нею, і тому, що вже лежав у землі), вибилося з-під шпильок, що вона ними тимчасово гамувала пасма, і тепер обрамило її почервоніле обличчя пухнастим вінцем.

— Погані новини — Френкі помер! Хороші новини — я не ходитиму по магазинах іще дуже… дуже… довго!

Вона почала завивати. Цьому звукові належало лунати не в їхній кухні, а десь у притулку для божевільних. Фред наказав ногам рухатися, хотів піти до неї й обійняти, але спершу кінцівки не послухалися. Оллі кинувся до матері, та не встиг її дістатися, як Арлін схопила курку й жбурнула геть від себе. Оллі ухилився. Розбризкуючи начиння, курка пролетіла з одного кінця кухні в інший і зі страхітливим хряц-шльоп вдарилась об стіну. На шпалерах під годинником лишилася жирна пляма.

— Мамо, зупинися. Припини.

Оллі спробував узяти її за плечі й обійняти, але Арлін вислизнула в нього з рук і кинулася до одної зі стільниць, так само сміючись і завиваючи. Вона взяла в обидві руки тацю з лазаньєю (яку приніс один із лизоблюдів отця Брікстона) і перекинула її собі на голову. Холодна паста вивалилася на волосся і плечі Арлін. Жінка вергнула тацю у вітальню.

— Френкі помер, а в нас тут, бляха, ціле італійське застілля!

Тепер заворушився Фред, але Арлін також від нього вислизнула. Вона сміялася, мов перезбуджене дівчисько за захопливою грою у квача. Жінка схопила пластиковий контейнер, повний зефіру «Маршмеллоу Ділайт». Почала його підіймати, а потім впустила собі між ніг. Сміх припинився. Одна її рука вчепилася у велику ліву цицьку. Друга долонею лягла понад цицькою на груди. Арлін поглянула на чоловіка широкими очима, у яких досі стояли сльози.