Розділ «Арешт»

Террі підвів очі на Ґолда, той кивнув. Але тепер Ралфу здалося, що в Гові стурбований вигляд. Інформація про групу крові й відбитки пальців його дуже похитнула, а свідки — ще дужче.

Та найбільше його, певно, вразили свідчення малої Джуні Морріс, якій старий, добрий і такий надійний Тренер Ті колись повернув загубленого песика.

— Я був у Кеп-Сіті. Поїхав о десятій ранку у вівторок, у середу пізно ввечері повернувся. Ну, десь о дев’ятій три­дцять, для мене вже пізно.

— І, наскільки я розумію, з тобою там нікого не було, — сказав Семюелз. — Просто поїхав собі сам, щоб, типу, зібрати думки докупи, так? Налаштуватися на важливий матч?

— Я…

— Їздив на своїй машині чи на білому фургоні? До речі, де ти цей фургон переховував? І як ти взагалі примудрився викрасти авто з нью-йоркськими номерами? У мене є щодо цього теорія, але я б залюбки послухав, коли ти сам підтвердиш чи спростиш…

— Ви хочете мене вислухати чи ні? — спитав Террі, який, на диво, знову почав усміхатися. — Може, ви боїтеся це почути. І, може, вам варто боятися. Ви вже по пояс у лайні, містере Семюелз, і грузнете далі.

— Та невже? То чому, коли скінчиться наша бесіда, саме я зможу встати й піти звідси додому?

— Охолонь, — тихо сказав Ралф.

Семюелз повернувся до колеги. Чубчик знову заколихався, але тепер Ралф не побачив у цьому нічого комічного.

— Не кажи мені охолонути, детективе. Ми сидимо тут із чоловіком, який зґвалтував дитину гілкою, а тоді видрав у неї шмат горла… наче сраний канібал!

Ґолд повернувся обличчям до камери в кутку й заговорив, розраховуючи на майбутнього суддю й присяжних:

— Містере окружний прокурор, припиніть поводитися, мов капризна дитина, інакше допит закінчиться просто тут і зараз.

— Я був не сам, — почав Террі, — і про білий фургон мені нічого не відомо. Я їздив з Евереттом Раундгіллом, Біллі Квейдом і Деббі Ґрант. Інакше кажучи, з усією кафед­рою англійської мови старших класів Флінт-Сіті. Мій «експедішн» був на СТО, бо кондиціонер здохнув, тож ми поїхали на машині Ева. Він голова кафедри, і в нього «БМВ». Просторий салон. Ми від’їхали від школи о десятій ранку.

Здавалося, що Семюелза так спантеличила ця заява, що він забув поставити очевидне запитання, тож Ралф зробив це за нього:

— І що змусило чотирьох викладачів англійської вирушити до Кеп-Сіті посеред літніх канікул?

— Гарлан Кобен [54], — відповів Террі.

— Хто такий Гарлан Кобен? — спитав Білл Семюелз, чий інтерес до детективних оповідань, вочевидь, завершився на Аґаті Крісті.

Ралф знав. Не тому, що сам любив художню літературу, а тому, що її любила дружина.

— Той, що детективи пише?