Розділ «Мерісвіллська діра»

Схоже, він знову дратувався, та річ була не тільки в цьому. Ралф упізнав певне прагнення, що його не раз бачив у кімнатах для допитів. Не всі підозрювані хотіли говорити, але більшість — хотіли, бо до того перебували в замкнених комірчинах сам на сам зі своїми думками. А ця істота дуже довго жила сам на сам зі своїми думками. Самота — і крапка. Єдиного погляду на чужинця було достатньо, щоб це зрозуміти.

— Що тоді?

Голлі поки не рушила з місця, і дякувати Богу за таку ласку, як подумав Ралф.

— Кревність. У кровній спорідненості є дещо більше за спогади чи фізичну подібність, що вони передаються з покоління в покоління. Це спосіб існування. Спосіб сприйняття реальності. Не їжа, але сила все одно. Їхніх душ, їхніх «ка» тут уже немає, але дещо лишилося, хоч тіла й мізки вже мертві.

— Щось на кшталт ДНК, — припустила Голлі. — Щось племінне, расове.

— Мабуть. Як ви собі знаєте, — він зробив крок до Ралфа й простягнув руку з написом «МУШУ» на пальцях. — Схоже на ці татуювання. Вони не живі, але містять певну інфор…

— Стій! — крикнула Голлі, і Ралф подумав: «Господи, вона ще ближче підійшла. Як їй це вдалося, що я не помітив?»

Здійнялася луна, поширилась печерою, і щось іще впало. Цього разу не сталактит, а уламок скелі, який відвалився від нерівної стіни.

— Не роби цього, — сказав чужинець. — Якщо не хочеш, щоб нам на голови вся стеля завалилася, то не підвищуй голосу.

Голлі заговорила знову, тихіше, але так само наполег­ливо:

— Ралфе, не забувай, що він зробив із детективом Госкінзом. Його доторк отруйний.

— Тільки коли я у фазі трансформації, — м’яко мовив чужинець. — Це такий різновид природного захисту, він рідко має летальні наслідки. Діє радше як отруйний плющ, а не радіація. Звісно, детектив Госкінз був… вразливий, так би мовити. І коли я когось торкаюся, то зазвичай — не зав­жди, але часто — можу дійти до їхньої свідомості. Чи свідо­мості близьких і рідних. Так я вчинив із родиною Пітерсонів. Сильно не втручався, тільки підштовхнув їх у напрямку, який вони вже обрали.

— Стій, де стоїш, — сказав Ралф.

Чужинець здійняв татуйовані руки.

— Певна річ. Як я вже казав, ви тут чоловік із пістолетом. Але й відпустити вас я не можу. Надто втомлений, щоби переходити на інше місце, самі розумієте. Мені й так довелося зарано сюди переїжджати, а ще купляти речі першої необхідності, а це тим паче мене виснажило. Здається, у нас тут патова ситуація.

— У яку ти сам себе загнав, — зазначив Ралф. — Ти ж це усвідомлюєш, так?

Чужинець обернув до Ралфа обличчя, на якому й досі проглядалися невиразні риси Террі Мейтленда, і нічого не відповів.

— Гіт Голмз — окей. Інші, що були до Голмза, — теж окей. Але з Мейтлендом ти помилився.

— Мабуть, так, — чужинець мав спантеличений, та все одно самовдоволений вигляд. — Попри те, я не раз обирав собі жертв із міцним алібі й бездоганною репутацією. За доказів і свідків ці алібі та репутації ролі не відігравали. Люди впритул не бачать пояснень, що лежать за межами їхнього сприйняття реальності. Вам не слід було мене шукати. Ви взагалі не мали б про мене здогадатися, яким би переконливим не було те алібі. Та все одно здогадались. Це через те, що я прийшов тоді до суду?

Ралф мовчав. Голлі зійшла з останньої сходинки та стала поруч із детективом.