Розділ «Мерісвіллська діра»

— Його можна і в інший спосіб лишити! — крикнула вона у відповідь, і від крихкої, мов яєчна шкаралупа, стелі відірвалося ще щось. — Але ж ти не встромляєш у них свого дрючка, так? Це через те, що ти імпотент? — вона підняла вгору палець, потім зігнула. — Так-так-так?

— Заткнися!

— Обираєш дітей, бо ти — ґвалтівник-педофіл, у якого навіть не стоїть, і тому ти це робиш гіл…

Чужинець кинувся до Голлі, обличчя його викривилось від ненависті, яка не мала нічого спільного ані з Клодом Болтоном, ані з Террі Мейтлендом. То було його власне почуття, чорне й жаске, мов ті глибини, де близнюки Джеймісони попрощалися з життям. Ралф звів пістолет, але Голлі стала на лінії вогню, перш ніж він устиг зробити постріл.

— Не стріляй, Ралфе, не стріляй!

Ще щось упало, цього разу велике, воно розтрощило розкладачку й холодильник чужинця. Уламки блискучого мінерального каміння розлетілися, закручуючись на гладенькій підлозі.

Голлі щось дістала з кишені піджака — з тої, що постійно відвисала. Ця річ була довга, біла та відвисла, наче в ній лежало щось важке. Водночас жінка ввімкнула УФ-ліхтарик і направила промінь просто в обличчя чужинцю. Він поморщився, загарчав і відвернувся, так само тягнучись до Голлі татуйованими руками Клода Болтона. Вона стала здіймати ту білу штуку по діагоналі, повз свої маленькі груди, аж до самого плеча, а тоді з усієї сили замахнулася. Обважнілий кінець стикувався зі скронею чужинця біля самої лінії росту волосся.

Далі Ралф побачив те, що ще багато років снитиметься йому в кошмарах. Ліва половина голови чужинця провалилася, мов замість кістки там було пап’є-маше. Коричневе око підстрибнуло в западині. Істота повалилася на коліна, обличчя наче розтопилося. За лічені секунди ним промайнули сотні рис — виникали й одразу щезали чола, високі й низькі, кущасті брови змінювалися білявими, майже непомітними, очі глибоко посаджені, потім вирячені, губи — широкі й тонкі. Зуби висувалися й ховалися назад до рота, підборіддя виступали й западали. Та останнє обличчя, яке протрималося найдовше і, напевно, справжнє лице чужинця, було абсолютно невиразним. Обличчя звичайного перехожого, яке ти бачиш одної миті, а наступної вже забуваєш.

Голлі знову замахнулася, цього разу влучила у вилицю, і непоказне обличчя вигнулося в потворний півмісяць. Мов ілюстрація до якоїсь знавіснілої дитячої книжки.

«Зрештою, це — ніщо, — подумав Ралф. — Ніхто. Схоже на Клода, схоже на Террі, схоже на Гіта Голмза… ніщо. Самі фальшиві подоби. Самі декорації».

Червоні хробакуваті створіння посипалися з дірки в голові чужинця, з носа, із судомного отвору у формі краплини, на яку перетворився мінливий рот. Хробаки звивистим потоком падали на кам’яну підлогу Зали звуку. Тіло Клода Болтона спершу затремтіло, потім хвицнуло, а тоді стало всихати у своєму одязі.

Голлі впустила ліхтарик і занесла білу штуку над головою (Ралф побачив, що це шкарпетка, біла й довга чоловіча спортивна шкарпетка), тепер тримаючи її обома руками. Вона востаннє опустила її, проломивши чужинцю маківку. Облич­чя тріснуло навпіл, мов гнилий гарбуз. Виявилось, що в порожнині немає ніякого мозку, лиш закомашніле гніздо хробаків, які відразу ж нагадали Ралфу про черв’яків, яких він давним-давно знайшов у канталупі. Ті, що вже встигли повипадати, корчилися на підлозі, пробираючись до ніг Голлі.

Вона позадкувала від них, зіткнулася з Ралфом, і ноги в неї підломилися. Ралф підхопив її й не дав упасти. Обличчя жінки геть зблідло. По щоках текли сльози.

— Кинь шкарпетку, — сказав він їй на вухо.

Голлі глянула на нього стуманіло.

— На ній хробаки зостались.

Вона ніяк не відреагувала, лиш продовжувала дивитися на Ралфа з якимось приголомшеним зачудуванням, і тоді він спробував висмикнути шкарпетку з її кулака. Спершу не зміг. Голлі стискала її мертвою хваткою. Він став розгинати пальці, сподіваючись, що їх не доведеться ламати, бо ж пола­має, як треба буде. Якщо іншого виходу не знайдеться. Бо якщо ті штуки її торкнуться, то ефект буде набагато гірший, ніж від отруйного плюща. А якщо вони залізуть їй під шкіру…

Голлі нарешті отямилась (принаймні трохи) і розчепила пальці. Шкарпетка випала, важкий носок із ляском ткнувся об кам’яну підлогу. Ралф позадкував від хробаків, які досі наосліп шукали собі жертву (а може, зовсім і не наосліп, бо рухалися просто на них), і потягнув Голлі за руку. Пальці її й досі були скрючені після жорсткої хватки, якою вона стиска­ла свою зброю. Голлі поглянула вниз, нарешті усвідомила загрозу й набрала в легені повітря.

— Не кричи, — сказав їй Ралф. — Не треба, щоб іще щось обвалилося. Просто піднімайся.

Він потягнув її сходами вгору. Подолавши чотири-п’ять сходинок, Голлі стала підніматися самостійно, та вони йшли задом наперед, щоб не спускати очей із хробаків, які й досі вивалювалися з розколотої голови чужинця. І з рота у формі краплі.