Розділ IX

Легкий весняний дощ барабанив по шибках бару. Платт подивився вниз на порожній келих, потім угору.

— Ходімо, провідаєш матір, — сказав він. — Я знаю, вона справді хоче побачити тебе.

— Зараз? — запитав я, зрозумівши, що він має на увазі цю хвилину.

— О, ходімо, будь ласка. Якщо не тепер, то згодом. Але не обіцяй, як ото зазвичай обіцяють, коли зустрінуться на вулиці. Для неї це означатиме багато.

— Ну, розумієш…

Тепер була моя черга подивитися на годинник. У мене були ще деякі справи, насправді я мав їх чимало в голові, й серед них деякі дуже нагальні, але наближався вечір, горілка розтопила мою свідомість, день закінчувався.

— Будь ласка, — сказав він, махнувши рукою, щоб принесли чек. — Вона ніколи мені не пробачить, якщо довідається, що я зустрів тебе й дозволив тобі піти. Зайди бодай на хвилинку.

Увійшовши у фойє, я наче повернувся в дитинство: китайська порцеляна, освітлені пейзажі на стінах, затінені шовковими абажурами неяскраві лампи, усе таке саме, яким було тоді, коли містер Барбур відчинив мені двері в ніч, коли померла моя мати.

— Не сюди, не сюди, — сказав Платт, коли я за звичкою пройшов повз кругле дзеркало-ілюмінатор і попрямував до вітальні. — Он туди. — Він повів мене в задню частину помешкання. — У нас тут тепер по-простому, мама зазвичай приймає людей там, якщо взагалі погоджується когось бачити.

У ті давні дні я ніколи не бував так близько до внутрішнього святилища місіс Барбур, та коли ми наблизилися, запах її парфумів — безпомилково вгадуваний аромат білих квітів, що ховають у собі пилкову сухість, — майнув, наче фіранка над відчиненим вікном.

— Вона більше не виходить, як колись виходила, — спокійно повідомив Платт. — Не влаштовує тих великих обідів та вечірок — може, раз на тиждень когось запрошує на чай або йде обідати до подруги. Але це й усе.

Платт постукав у двері й прислухався.

— Мамо? — покликав він і, почувши невиразну відповідь, відчинив двері на вузьку шпаринку. — Я привів до тебе гостя. Ти ніколи не вгадаєш, кого я зустрів на вулиці…

Кімната була величезна, облаштована в персикових тонах, які полюбляли старі леді у 1980-х роках. Відразу біля входу була міні-вітальня, де стояли канапа і м’які крісла, було чимало різних дрібничок, гаптовані диванні подушки, дев’ять або десять картин Старих Майстрів: «Утеча до Єгипту», «Яків і янгол», переважно Рембрандтова школа, хоч була там і намальована в брунатних тонах картина Христа, який миє ноги святому Петрові, так майстерно виконана (стомлені, опущені плечі Христа, туманний смуток на обличчі святого Петра), що вона могла належати пензлю самого Рембрандта.

Я нахилився вперед, щоб придивитися краще, й у далекому кінці кімнати засвітилася лампа з паперовим абажуром у формі пагоди.

— Тео? — почув я голос місіс Барбур і побачив її — вона спиралася ліктем на подушки на безглуздо широкому ліжку. — Це ти! Аж не віриться, — сказала вона, простягаючи до мене руки. — Ти так виріс! Де ти у світі пропадав? Ти тепер у Нью-Йорку?

— Так. Повернувся сюди вже давненько. А ви маєте чудовий вигляд, — чемно додав я, хоч це й було неправдою.

— А ти! — Вона поклала обидві свої руки на мою руку. — Який ти гарний! Ти мене просто приголомшив!

Вона здавалася водночас старшою і молодшою, аніж та жінка, якою я її пам’ятав, дуже бліда, без помади, зморшки в кутиках очей, але шкіра досі біла й гладенька. Її сріблясто-біляве волосся (чи воно завжди було таким сріблястим, чи дуже посивіло?) вільно спадало на її плечі; на носі в неї стриміли окуляри-півмісяці, а вдягнена вона була в атласний стьобаний домашній жакет, заколотий велетенською діамантовою брошкою у формі сніжинки.

— І ось ти мене знаходиш тут, у ліжку, з моїм вишиванням, як стару вдову моряка, — сказала вона, показуючи на незакінчене вишите полотно на своїх колінах.