Розділ IX

— Тато… — Платт сумно похитав головою. — Мама часто казала, що якби Мангеттен не був островом, він би не жив тут і хвилини. На суходолі він почувався нещасним, завжди тужив за водою — він мусив бачити її, вдихати її пахощі, я пам’ятаю, як їхав із Коннектикуту з ним, коли був малим хлопцем, і замість їхати по 84-й автостраді прямо до Бостона ми зробили багатомильний гак, щоб виїхати на узбережжя. Він невідривно дивився на океан, усі його почуття були спрямовані туди, він милувався тим, як змінюються хмари в міру наближення до океану. — Платт на мить заплющив свої цементно-сірі очі, потім знову розплющив їх. — Ти знаєш, що молодша татова сестра втопилася? — сказав він так тихо, що на мить я подумав, мені вчулося.

Я закліпав очима, не знаючи, що сказати.

— Ні, я про це не знав.

— Так, вона втопилася, — сказав Платт безвиразним голосом. — Кітсі назвали на її честь. Вона стрибнула з човна в Іст-Рівер під час вечірки — усі казали, що це нещасний випадок, бо для неї це була гра, але я скажу, що ніхто не захотів би погратися в такий спосіб, там була шалена течія, і її відразу потягло вниз. Тоді втопився ще один хлопець, він стрибнув за нею, щоб урятувати. А ще був у тата дядько Венделл, який у шістдесятих роках однієї ночі, побившись об заклад, із п’яного розуму намагався допливти до материка. Одне слово, тато завжди бубнив, що вода для нього — джерело життя, фонтан молодості й усе таке, — і справді вона для нього такою була. Але вона була для нього не тільки життям. А й смертю.

Я нічого не відповів. Морські історії містера Барбура ніколи не були особливо переконливими чи змістовними, ніколи не розповідали про реальний спорт, але в них пульсувала якась реальна необхідність, заманливе тремтіння катастрофи.

— І, — Платт міцно стиснув губи, — жахіття було в тому, що на воді він вважав себе безсмертним. Син Посейдона! Непотопний! І чим більш розбурханою була вода, тим ліпше. Він п’янів від шторму, ти знаєш? Низький атмосферний тиск для нього був наче звеселяльний газ. Хоч у той день на морі гуляли хвилі, але то був один із тих світлих сонячних днів, коли так і хочеться вийти в море. Енді дратувала необхідність приєднатися до батька, він саме застудився й творив якусь складну схему на комп’ютері, але ніхто з нас не думав, що існує реальна небезпека. План полягав у тому, щоб прогуляти тата в море, аби він угамувався, а потім повернутися з ним до ресторану на пірсі й заштовхати в нього трохи їжі. Ти розумієш, — він неспокійно схрестив ноги, — на яхті з ним були лише ми двоє, Енді і я, і, сказати правду, тато був уже трохи накручений. Він був накручений іще з попереднього дня, весь кипів — Енді зателефонував мамі, бо він мав роботу й не був певен, що дасть татові раду, а мама зателефонувала мені. На той час, коли я дістався туди на поромі, тата вже опанувала гарячка. Він щось молов про летючі бризки, про туман над водою і про дикий зелений океан, він уже цілком утратив зв’язок із дійсністю. Енді ніколи не міг терпіти батька в такому стані й замкнувся у своїй кімнаті. Мабуть, він уже переситився татом, коли я з’явився.

Тепер я знаю, що ми погано все обміркували, — розумієш, я міг би дати раду яхті й сам. Тато шаленів у домі, і що мені було з ним робити, зв’язати його й замкнути? А потім, ти знаєш Енді, він ніколи не думав про їжу, буфет був порожній, і лише в холодильнику зберігалося кілька заморожених піц… Ми прокатаємо тата до пірса й там пообідаємо, хіба це був поганий план? «Нагодуй його, — завжди радила мені мати, коли тато надто збуджувався. — Заштовхай у нього трохи їжі». Це завжди було першою лінією нашої оборони. Посади його — і примусь проковтнути великий стейк. Часто така нехитра процедура повертала його до норми. І десь у глибині моєї свідомості жевріла думка, що якби він не втихомирився, коли ми висадилися б на материк, ми могли б забути про таверну й відвезти його на пункт швидкої допомоги. Я взяв Енді на яхту лише про всяк випадок. Я подумав, що зайва пара рук може згодитися, бо, правду кажучи, я ліг спати дуже пізно попереднього дня й почувався не зовсім на коні, як мав звичку казати тато. — Він помовчав, потерши долоні об стегна в твідових штанях. — А про Енді ти знаєш — він ніколи не любив моря.

— Я пам’ятаю.

Платт спохмурнів.

— Я бачив котів, які плавають набагато краще, ніж Енді. Правду кажучи, Енді був найнезграбнішим хлопцем серед тих, яких не можна було назвати тупими або недорозвиненими… Господи, ти мав би побачити його на тенісному корті, ми жартували, що прилаштуємо його в параолімпійську команду і він там усіх розтрощить. А проте він чимало годин ходив на яхті, Бог свідок, і я подумав, що добре буде мати зайву людину на борту, тим більше що з тата ніякої користі не було. Ми легко могли впоратися з управлінням — усе було гаразд, і все мало бути гаразд, проте я мусив би подивитися на небо, а я не подивився, і раптом повіяв вітер, ми спробували зарифити головне вітрило, а тато тим часом вимахував руками і щось кричав про порожній простір між зорями, одне слово, базікав свою звичну беліберду, а коли накотилася хвиля, він утратив рівновагу й випав за борт. Ми намагалися витягти його назад, у човен, Енді та я, а тоді яхта стала під небезпечним кутом, височенна хвиля, одна з тих крутих запінених хвиль, які накочуються нізвідки, обвалилася на нас, і наше судно перекинулося. Не можна навіть сказати, що вода була надто холодна, але п’ятдесят три градуси за Фаренгейтом[135] — це досить, щоб переохолодитись, якщо залишатися в такій воді надто довго, а ми, на жаль, у ній довго перебували, і насамперед це стосувалося тата, який, схоже, вже літав у стратосфері…

За спиною Платта з’явилася наша балакуча офіціантка зі студенток коледжу, готова запитати, чи нам принести чогось іще, я зловив її погляд і злегка похитав головою — мовляв, нічого не треба.

— Саме переохолодження й згубило тата. Він зовсім схуд, на ньому зовсім не залишилося жиру, тож для нього вистачило години перебування в такій воді, борсання за такої температури. Тепло втрачається швидше, якщо не перебувати в цілковитій нерухомості. Що ж до Енді, — Платт, здається, відчув, що офіціантка неподалік, і підняв два пальці, замовляючи ще дві порції напоїв, — то знайшли його рятувальний жилет, він так і плив за яхтою, приєднаний до рятувального троса.

— О Боже.

— Коли Енді опинився у воді, жилет, певно, зісковзнув йому через голову. Там є такий ремінець, який треба закріпляти в промежині, — трохи незручно, ніхто цього не любить, — і ось рятувальний жилет Енді, пливе за яхтою, надійно прикріплений до троса, а цей малий придурок, мабуть, не застебнувся як годиться. Тобто, — його голос залунав гучніше, — як завжди. Не захотів морочитися, щоб надійно закріпити ту штуку. Він завжди був таким тупим телепнем…

Я нервово зиркнув на офіціантку, усвідомлюючи, як гучно тепер заговорив Платт.

— Боже! — Платт несподівано рвучко відсунувся від столу. — Як же огидно я завжди поводився з Енді. Як абсолютний мерзотник.

Та ні, Платте, ти перебільшуєш, хотів був сказати я, але це було б цілковитою неправдою.

Він подивився на мене й похитав головою.

— Я хочу сказати, Боже… — Його очі дивилися порожнім поглядом, як у пілотів гелікоптерів «Г’юї» в комп’ютерній грі («Десантники ІІ. Вторгнення в Камбоджу»), в яку ми любили грати з Енді. — Я згадую про те, що витворяв із ним, я ніколи собі цього не пробачу, ніколи.

— Ех, — сказав я після ніякової паузи, дивлячись на руки Платта з великими кісточками, які лежали на столі долонями вниз, — руки, що навіть після стількох років мали брутальний вигляд, несли на собі відбиток колишньої жорстокості. Хоч нам обом добре діставалося в школі, знущання Платта з Енді — винахідливі, грайливі, садистські — межували зі справжніми тортурами: він плював у тарілку Енді, ламав і знищував його іграшки, більше того — залишав мертвих рибок з акваріуму й фотографії розтятих трупів з Інтернету в нього на подушці, скидав із нього ковдру й мочився на нього, коли той спав (а потім кричав: «Андроїд обісцявся!»), запихав його голову під воду у ванні в стилі Абу-Ґрейб[136], тицяв його обличчям у пісок на гральному майданчику, а Енді плакав і намагався дихати. Тримав інгалятор над його головою, поки той плакав, і питав: «Добре тобі? Добре?» Була також страшна історія про Платта й пояс, про горище в якомусь сільському домі, зв’язані руки й накинутий на шию зашморг, потворна сцена. «Він задушив би мене, — пригадував Енді своїм байдужим, безвиразним голосом, — якби нянька не почула, як я стукав ногами по підлозі».