Розділ IX

— Він був приємним чоловіком. Коли я його знав.

— Так. — Платт стенув плечима. — Він міг бути таким. Коли він одружився з мамою, то протягом певного часу поводився дуже пристойно. Потім — я не знаю, що сталося. Він зробив кілька жахливо ідіотських інвестицій — це було першим знаком. Почав пізно вночі телефонувати знайомим і таке інше. Закрутив роман зі студенткою коледжу, яка проходила стажування в його офісі, — дівчиною з родини, яку мама знала. Це було жахливо.

Чомусь я був неймовірно розчулений, коли почув, як він називає місіс Барбур мамою.

— Я ніколи про це не знав, — сказав я.

Платт спохмурнів: безнадійний і сумирний вираз обличчя різко підкреслив його схожість з Енді.

— Ми самі навряд чи про це знали — ми, діти, — гірко зізнався він, дряпнувши скатертину великим пальцем. — Тато хворий — це все, що нам казали. Я був у школі-інтернаті, коли його поклали до лікарні, мені ніколи не дозволяли поговорити з ним телефоном, казали, він надто хворий, і багато тижнів я думав, що він помер, а від мене це намагаються приховати.

— Я пам’ятаю це все. Це жахливо.

— Що «все»?

— Ну, проблеми з нервами.

— Ну звісно, — мене вразив спалах гніву в його очах, — але звідки я мав знати, про що там ідеться — про нервове захворювання, про кінцеву стадію раку чи ще про якусь херню? «Енді такий вразливий… Енді краще залишатися в місті… Ми не думаємо, що інтернат піде Енді на користь…», усе, що я можу тут сказати: мама й тато в ту саму секунду, коли я навчився зав’язувати шнурки своїх черевиків, запхали мене до блядської кінно-спортивної школи, так званої школи імені принца Георга, цілком зачуханої, але ти зміцниш у ній свій характер, вона стане для тебе справжньою підготовкою до Ґротона, там навчаються справді маленькі діти, від семи років до тринадцяти. Якби ти тільки бачив ту брошуру, Вірджинія — країна полювання й усе таке, а проте там не було таких зелених пагорбів і вершників, як на картинках. Я впав у стайні й зламав плече, і ось лежу я в лазареті з видом на під’їзну дорогу і не бачу на ній жодного автомобіля. Жодна курва не приїхала мене навідати, навіть бабуся. До того ж мій лікар був пияк і вправив мені плече неправильно, я досі маю з ним проблеми. Я ненавиджу коней до цього паскудного дня.

— Одне слово, — несподівано змінив він тон, — вони зрештою висмикнули мене з тієї ідіотської школи й запхали в Ґротон на той час, коли справи з татом стали зовсім кепські і його відправили на лікування. Щось він там учворив у метро (точно ми не знаємо, що саме: тато розповідав одну версію, а копи — іншу), але, — він підняв брови з манірною, похмурою насмішкуватістю, — але тато потрапив до ферми для дурників. На два місяці. Ніякого пояса, ніяких шнурків, нічого гострого. Але його лікували там шоком, і це, схоже, подіяло, бо коли він звідти вийшов, то був зовсім новою людиною. Ти, мабуть, пам’ятаєш. «Батько року», можна сказати.

— І що сталося далі? — запитав я, згадавши про свою прикру зустріч із містером Барбуром на вулиці, але вирішив не розповідати про неї.

— Хто знає? Кілька років тому в нього знову почалися проблеми, і його знову поклали до лікарні.

— Які проблеми?

— О! — Платт шумно видихнув повітря, — Майже те саме, недоречні телефонні дзвінки, нервові зриви при людях і таке інше. Звичайно, з ним не було нічого поганого, він був цілком у нормі, усе почалося, коли стали дещо перебудовувати в будинку, а він заперечував проти тих перебудов, стукають молотки, скрегочуть пилки, величезні корпорації руйнують місто, усе це були, звичайно, його фантазії, але воно наростало, наче снігова лавина, і дійшло до того, що він уявив собі, ніби його переслідують, фотографують і постійно за ним шпигують. Він написав кілька божевільних листів людям, зокрема й клієнтам своєї фірми… наробив дурниць у своєму яхт-клубі… багато хто там наскаржився на нього, зокрема й кілька його старих друзів, і які можуть бути до них претензії?

У всякому разі, коли тато повернувся з лікарні цього другого разу, він уже ніколи не був таким, як раніше. Його відхилення були менш різкими, але він не міг зосередитись і дратувався весь час. Десь півроку тому він змінив лікарів, узяв на службі відпустку й поїхав у Мен — наш дядько Гаррі має там дім на невеликому острові, де ніхто не жив, крім доглядача, і мій тато сказав, що морське повітря буде йому дуже корисне. Усі ми по черзі їздили туди, щоб побути з ним… Енді був тоді в Бостоні, в Массачусетському технологічному інституті, останнє, чого він хотів, — це скласти компанію татові, але, на жаль, він перебував найближче до нього й тому мусив часто його навідувати.

— А вашого тата не послали, — я не хотів сказати «до ферми для дурників», — туди, де він був раніше?

— Хіба хтось міг примусити його? Це дуже непросто — послати когось силоміць до лікарні, а надто коли він не хоче визнати, що з ним щось не гаразд. А тато, звичайно, не хотів цього визнати, і, крім того, нам хотілося вірити, що він вилікується, що він буде о’кей, щойно прийме нову дозу медикаментів. Доглядач підтримував із нами зв’язок, запевняв нас, що він добре їсть і приймає ліки. Тато щодня розмовляв по телефону зі своїм психіатром — і навіть лікар сказав, що з ним усе гаразд, — вів він далі, наче захищаючись. — «Для вашого тата буде корисно водити машину, плавати, ходити під вітрилом, якщо йому захочеться». Мабуть, то була жахлива ідея — вийти в море так пізно, але погодні умови не були такими поганими, коли ми вийшли, а потім… ти знаєш тата. Безстрашний морський вовк і все таке. Відчайдушний герой.

— Розумію.

Я чув чимало історій про те, як містер Барбур випливав у «холодні неспокійні води», а потім виявлялося, що то шалений норд-ост, відразу в трьох штатах оголошували надзвичайний стан, на всьому Атлантичному узбережжі гасла електрика, а Енді, хитаючись і блюючи, вичерпував воду з яхти. Посеред глупої ночі яхту викинуло на мілину, у непроникній темряві її поливає рясним дощем. Сам містер Барбур, голосно регочучи над своїм безалкогольним коктейлем «Вірджин Мері» та вранішньою недільною яєчнею з беконом, не раз розповідав історію, як його з дітьми під час урагану винесло з протоки Лонг-Айленд в океан і радіо в них вимкнулося, як місіс Барбур зателефонувала священикові церкви Святого Ігнатія Лойоли на перехресті Паркової авеню та Вісімдесят четвертої вулиці й протягом усієї ночі молилася (місіс Барбур!), аж поки надійшло повідомлення берегової охорони про повернення яхти на берег («Уперше повіяв сильний вітер, і вона аж до Рима добігла, чи не так, моя люба? Ха!»)