Розділ VI

— Ми трохи говорили про те, що мама тобі залишила, якщо пам’ятаєш, — сказав голос на протилежному кінці телефонної лінії. — Небагато, бо тоді було не до того. Але я сподівався, що ти прийдеш побачитися зі мною, коли будеш готовий поговорити. Я зателефонував би тобі до твого від’їзду з Нью-Йорка, якби знав, що ти виїдеш.

Я подивився на тата, на аркуш у своїй руці.

— Я хочу записатися до приватної школи, — бовкнув я.

— Справді? — запитав містер Брейсґьордл. — Це непогана думка. А де ти хочеш навчатися? Повернутися назад, на схід? Чи десь там, де ти тепер?

Ми про це не подумали. Я подивився на батька.

— Еее… — сказав я, — еее…

А мій батько корчив гримаси й гарячково махав руками.

— На заході можуть бути чудові приватні школи, хоч я нічого про них не знаю, — сказав містер Брейсґьордл. — Я навчався в Мілтоні, де здобув неоціненний досвід. Там навчався й мій старший син протягом року, хоч виявилося, що та школа йому не дуже підійшла…

Поки він говорив — про Мілтон, про Кент, про різні приватні школи, де навчалися діти його друзів або знайомих, — батько писав цидулку. Він кинув її мені. «Перешліть мені телеграфом гроші, — говорилося в ній. — Внесок за навчання».

— Еее… — сказав я, не знаючи, як підступити до цієї теми, — мати залишила мені якісь гроші?

— Ну, не зовсім, — сказав містер Брейсґьордл, який трохи охолов, почувши це запитання, чи, може, був невдоволений тим, що я урвав його розповідь. — Вона мала фінансові труднощі незадовго до своєї смерті, як тобі, певне, відомо. Але ти маєш п’ятсот двадцять дев’ятий. А перед самою смертю вона поклала трохи грошей на твій рахунок ПГН.

— Що це таке?

— Передача грошей неповнолітнім. Вони мають бути використані для твоєї освіти. Але ні для чого іншого вони використані бути не можуть — принаймні доти, доки ти неповнолітній.

— Чому не можуть? — запитав я після короткої паузи, бо він, як мені здалося, особливо наголосив на останньому пункті.

— Бо такий закон, — коротко відповів він. — Але, звичайно, чогось можна домогтися, якщо ти хочеш піти до школи. Я знаю клієнтку, яка використала п’ятсот двадцять дев’ятий свого старшого сина, щоб оплатити фантастично дорогий дитячий садок для меншого. Я, звичайно, не стверджую, що двадцять тисяч доларів на рік є розумною витратою грошей на цьому рівні, — це, безперечно, найдорожчі олівці на Мангеттені! Але важливо, щоб ти знав, як працює ця система.

Я подивився на батька.

— Тобто ви ніяк не могли б переслати мені шістдесят п’ять тисяч доларів, якби вони знадобилися мені негайно, в цю хвилину?

— Ні! Категорично ні! Тож викинь це собі з голови. — Його тон змінився — безперечно, він переглянув свою думку про мене, я більше не був сином своєї матері й милим хлопчиком, а був нахабним малим хапугою. — До речі, можу я запитати, звідки ти взяв цю конкретну цифру?

— Еее… — я подивився на батька, який затулив долонею очі.

«Кепські справи», — подумав я, а потім зрозумів, що сказав це вголос.