Розділ VI

— Я не зовсім зрозумів, — сказав я після збентеженої мовчанки.

— Я хочу сказати — і я тобі вже сказав, — мені дуже потрібно, щоб ти зробив цей телефонний дзвінок для мене. Ось тобі номер. — Він написав його на аркуші, я помітив, що номер починався з цифр 212[100]. — Ти повинен зателефонувати тому чоловікові й сам поговорити з ним. Його прізвище Брейсґьордл.

Я подивився на папір, а потім на батька.

— Нічого не розумію.

— Тобі й не треба щось розуміти. Ти скажеш йому лише те, що я тобі скажу.

— А який стосунок це матиме до мене?

— Ти лише зроби те, що я тобі кажу. Скажи йому, хто ти такий, скажи, тобі треба поговорити з ним у справі, ля-ля-ля…

— Але ж… — Хто цей чоловік? — Що я повинен йому сказати?

Мій батько глибоко вдихнув повітря. Він намагався зберегти незмінний вираз обличчя, що йому непогано вдавалося.

— Він адвокат, — сказав він, випустивши повітря з грудей. — Адвокат твоєї матері. Скажи йому, щоб він розпорядився перевести цю суму грошей, — у мене очі на лоба полізли, коли я побачив суму в 65 тисяч доларів, — на ось цей рахунок. — Він показав пальцем на рядок цифр під нею. — Скажи йому, що я вирішив послати тебе до приватної школи. Йому будуть потрібні твоє прізвище та номер соціального страхування. Ото й усе.

— До приватної школи? — спитав я після розгубленої паузи.

— Розумієш, це з податкових міркувань.

— Але я не хочу ходити до приватної школи.

— Стривай-но, стривай, спочатку вислухай мене. Поки ці гроші використовуються на твою вигоду, офіційно, ми не маємо жодних проблем. А ресторан усім нам на вигоду. І насамперед тобі, врешті-решт. Я міг би зателефонувати й сам, але треба враховувати, що коли ми поставимо питання під правильним кутом, ми заощадимо десь тисяч тридцять доларів, які інакше дістануться уряду. Авжеж, нехай йому чорт, я пошлю тебе до приватної школи, якщо ти захочеш. У школу-пансіон. Я можу послати тебе навіть в Андовер[101] із цими грішми. Я тільки не хочу, щоб половину твоїх грошей урешті забрали податківці, ти зрозумів, що я кажу? Крім того — у той спосіб, у який усе це влаштовано, на той час, коли ти підеш навчатися в коледж, це коштуватиме тобі чималих грошей, тобто ти не зможеш претендувати на стипендію. Фінансові спонсори коледжу подивляться на твій рахунок і відразу зарахують тебе до учнів із великим прибутком, сімдесят п’ять відсотків якого вони заберуть собі вже протягом першого року твого навчання. А в той спосіб, який я тобі пропоную, ти вже тепер зможеш забрати всі свої гроші собі. Ти мене зрозумів? Коли вони принесуть тобі бодай якусь користь.

— Але ж…

— Але ж… — він заговорив фальцетом, язик висунув, очі скосив, — та облиш, Тео, — сказав він своїм нормальним голосом, коли я не перестав дивитися на нього. — Присягаюся Богом, я не маю часу на пусті розмови. Мені треба, щоб ти зателефонував якомога скоріше, поки на сході ще не позачинялись офіси. Якщо тобі треба щось підписати, скажи йому, щоб він надіслав папери «Федексом». Або факсом. Але нам треба зробити це якнайшвидше, зрозумів?

— Але чому все це повинен зробити я?

Тато зітхнув і закотив очі.

— Послухай-но, Тео, не випендрюйся переді мною, — сказав він. — Мені відомо, ти знаєш, як справи, бо я бачив, як ти перевіряєш пошту, так, авжеж, — сказав він, не слухаючи моїх заперечень, — ти щодня біжиш до поштової скриньки, наче схиблений ідіот.

Я був надто приголомшений усім цим і не знав, що мені відповісти.