Розділ VI

— Чудово, — сказав я, дивуючись, як наркотичне очманіння вмить вивітрилося мені з голови. — А у вас?

— Не можу нарікати. Еге, непоганий у тебе синець, хлопче.

Я машинально підняв руку й помацав щоку.

— Та…

— Тобі треба його чимось намастити. Твій приятель сказав, що твого батька немає вдома.

— Справді, його немає.

— А у вас двох усе гаразд? Ви маєте якісь проблеми на сьогодні?

— Та, мабуть, ніяких, — сказав я.

Мужик не вимахував биткою і не погрожував у якийсь інший спосіб, але я однаково дуже гостро відчував, що він тримає її в руках.

— Бо якби ви мали якісь проблеми, — сказав містер Сільвер, — я допоміг би вам їх розв’язати отак.

Про що він говорить? Я подивився повз нього на вулицю, на його автомобіль. Хоч вікна й були затемнені, я розгледів ще кількох чоловіків, які чекали там.

Містер Сільвер зітхнув.

— Я радий чути, що ти не маєш проблем, Теодоре. Хотів би я те саме сказати про себе.

— Пробачте?

— Бо я маю проблему, — сказав він, не звертаючи уваги на мою репліку. — Велику проблему. Проблему з твоїм батьком.

Не знаючи, що сказати, я втупився в його ковбойські чоботи. Вони були з чорної крокодилячої шкіри, з набірним підбором, дуже гострими носаками й начищені до такого блиску, що нагадали мені дівчачі ковбойські боти, що їх завжди носила схиблена на моді Люсі Лобо, яка працювала в офісі моєї матері.

— Суть цієї проблеми ось у чому, — сказав містер Сільвер. — Я маю розписок від твого батька на п’ятдесят штук баксів. І це створює для мене великі незручності.

— Він збирає гроші, — ніяково пробурмотів я. — Я не знаю, але, може, якби ви дали йому трохи більше часу…

Містер Сільвер подивився на мене. Поправив окуляри.

— Послухай-но мене, — розважливо промовив він. — Твій батько готовий поставити свою останню сорочку на той результат, якого можуть домогтися дебіли, що ганяють свій сраний м’яч, — пробач мені мою брутальну мову. Але мені важко ставитися з симпатією до такого хлопця. Він не шанує своїх зобов’язань, не сплачує боргів три тижні, не відповідає на мої телефонні дзвінки, — він загинав пальці, — обіцяє зустрітися зі мною сьогодні пополудні й не з’являється. Ти знаєш, скільки я чекав сьогодні цього ледаря? Півтори години. Так ніби в мене немає інших справ, серйозніших. — Він схилив голову набік. — Це через таких хлопців, як твій батько, такі хлопці, як я та Юрко, ніяк не можуть завершити свої справи. Ти думаєш, мені приємно приїздити до вас додому? Їхати в таку далеч?