Розділ VI

— Пробач, що мені не подобається Котку, — цілком щиро попросив я.

— Пробач і ти мені, — тверезо зауважив Борис. Його голос, здавалося, проникав мені в мозок, обминаючи мої вуха. — Але ти їй також не подобаєшся. Вона вважає, що ти розбещений. Що ти не пережив нічого з того, що довелося пережити мені та їй.

Ця критика здалася мені слушною.

— Схоже на правду, — сказав я.

Здавалося, минула певна інтерлюдія, важка й миготлива: тремтливі тіні, перешкоди, сичання невидимого проектора. Коли я підняв руку на світло й подивився на неї, вона була поцяткована пилюкою і прозора, наче шматок зіпсованої фотоплівки.

— Ух ти, я теж тепер бачу, — сказав Борис, обертаючись до мене повільним рухом заводного механізму, швидкістю в чотирнадцять кадрів за секунду.

Його обличчя було біле, як крейда, а зіниці — темні й величезні.

— Що бачиш? — обережно запитав я.

— Ти знаєш… — Він помахав своєю освітленою чорно-білою рукою в повітрі. — Усе пласке, наче в кіно.

— І ти також… — то це не тільки в мене? Отже, він бачив світ таким самим?

— Аякже, — відповів Борис, із кожною миттю все менше схожий на людину, а все більше на шматок засвіченої плівки з нітрату срібла десь років двадцятих, причому світло сяяло за ним із якогось прихованого джерела. — Проте мені хотілося б побачити щось кольорове. Наприклад, як «Мері Поппінс».

Коли він це сказав, я засміявся безконтрольним сміхом, так гучно, що мало не впав із гойдалки, бо тепер напевне знав: він бачить те саме, що і я. І навіть більше: ми самі це створювали. Хоч який би наркотик ми приймали, він діяв на нас однаково. І варто нам було це усвідомити, як симулятор віртуальної реальності перемкнувся на колір. Це сталося з обома нами водночас, клац! Ми подивилися один на одного й тільки засміялись; усе стало істерично кумедним, навіть карусель на дитячому майданчику нам усміхалась і в якусь хвилину, глибоко вночі, коли ми крутилися на турніках і снопи іскор вилітали з наших ротів, мені сяйнуло, що сміх — це світло, а світло — це сміх і що в цьому таємниця Всесвіту. Годинами ми спостерігали, як хмари перегруповуються в осмислені структури; качалися в пилюці, переконані, що плаваємо у водоростях; лежали на спинах і співали «Dear Prudence», звертаючись до приязних зірок, спроможних усе розуміти. То була фантастична ніч — одна з найкращих у моєму житті, попри те, що сталося потім.

Борис лишився ночувати в моєму домі, бо я жив ближче до дитячого майданчика, а він був (якщо скористатися його улюбленим виразом) в гамно — одне слово, в такому стані, що не зміг би в темряві самостійно доповзти додому. Виявилося, мені пощастило, бо я був не сам удома, коли наступного дня о пів на четверту по обіді до нас знову завітав містер Сільвер.

Хоч ми майже не спали й трохи тремтіли, усе здавалося нам чарівним і сповненим світла. Ми пили помаранчевий сік і дивилися мультики (непогана ідея, бо в такий спосіб ми продовжували свій приємний барвистий стан минулого вечора), а ще — і це вже була погана ідея — викурили наш другий косяк за день. І тут пролунав дзвінок у двері. Попчик — який і так перебував на межі, бо відчував, що ми відключились, і гавкав на нас, ніби ми збожеволіли абощо, — тепер стрепенувся й загавкав так люто, ніби чогось подібного й чекав.

Через секунду голова в мене знову пішла обертом.

— Прокляття, — сказав я.

— Я відчиню, — негайно озвався Борис, запхавши Попчика собі під руку.

Він, танцюючи, рушив до дверей, босий і без сорочки, з виглядом цілковитої безтурботності, але, як мені здалося, вже через секунду повернувся з посірілим обличчям.

Він нічого не сказав, та й не треба було нічого казати. Я підхопився на ноги, взув кеди, туго затягнувши шнурки (я звик так робити перед нашими вилазками до крамниць, щоб у разі небезпеки було зручніше тікати), і пішов до дверей. Там знову стояв містер Сільвер — у білому піджаку, з волоссям кольору крему для черевиків та всім іншим, — лише цього разу поруч із ним стояв величезний мужик із розмазаними синіми татуюваннями, що розповзалися по його руках до ліктів, і алюмінієвою бейсбольною биткою.

— Привіт, Теодоре! — сказав містер Сільвер. Здавалося, він був щиро радий мене бачити. — Як життя?