Розділ VI

Борис знизав плечима.

— Не знаю. Є багато речей, про які ти не розповідаєш мені. Якби в мене були гроші, я тобі сказав би. Але все о’кей.

— Я не знаю, що мені робити. — Відбувалося все непомітно, але я став помічати, як у гравії біля моїх ніг закрутився калейдоскоп химерних візерунків — брудний лід, діаманти, зблиски битого скла. — У нас починається щось моторошне.

Борис штовхнув мене ліктем.

— Я теж тобі дечого не сказав, Поттере.

— Чого?

— Мій батько повинен поїхати звідси. По своїй роботі. Через кілька місяців він повернеться до Австралії. А потім, я думаю, — до Росії.

Настала мовчанка, яка тривала, певно, п’ять секунд, не довше, але здавалося, що вона триває годину. Борис? Поїде звідси? Усе, здавалося, замерзло, наче планета зупинилася.

— Але я нікуди не поїду, — спокійно повідомив мене Борис. Його обличчя в місячному світлі заблимало, як в актора у німому чорно-білому фільмі. — До сраки мені все це. Втечу.

— Куди?

— Не знаю. Втечеш зі мною?

— Так, — сказав я бездумно, а тоді запитав: — І Котку з нами?

Він скорчив гримасу.

— Не знаю.

Кіноякість того, що з нами відбувалося, стала такою стабільною, що вся подібність до реального життя зникла; нас нейтралізувало, екранізувало, сплющило; поле мого зору було обмежене чорною рамкою; те, що Борис казав, я бачив унизу у вигляді субтитрів. Потім я відчув, як дно мого шлунка провалилося. О Боже, подумав я, зануривши обидві руки у своє волосся, емоції так бурхливо заполонили мене, що я не міг би пояснити, що зі мною діється.

Борис досі щось говорив, і я зрозумів: якщо не хочу навічно заблукати в цьому зернистому світі Носферату[107], наповненого тінями та чорно-білим, важливо дослухатися до того, що він каже, й не заплутатись у штучній мережі речей.

— …ну я начебто розумію, — похоронним голосом казав він у міру того, як крапельки та бризки тліну танцювали навколо нього. — Для неї це навіть не втеча, бо вона повнолітня, ти розумієш? Але вона вже мусила жити на вулиці, і їй це не сподобалося.

— Котку жила на вулиці? — мене опанував несподіваний напад співчуття до неї, якимсь чином оркестрований, майже супроводжуваний кінематографічною музикою, хоч трагедія того, що з нею відбувалося, була напрочуд реальною

— На вулиці доводилося жити й мені, в Україні. Але я жив там у компанії зі своїми друзями, Максом і Серьожею, — і це ніколи не тривало довше ніж кілька днів. Іноді то була справжня розвага. Ми розташовувалися в підвалах покинутих будинків, пили, хапали буторфанол[108], навіть вогнища іноді розкладали. Та я завжди повертався додому, коли батько тверезів. А в Котку все інакше. Один із бойфрендів її матері чого тільки з нею не витворяв. Тож вона втекла з дому. Спала в підворіттях. Жебрала — брала в рот у хлопців за гроші. На певний час навіть покинула школу, але в неї вистачило мужності повернутися назад і довчитися після всього, що з нею сталося. А люди, як ти знаєш, багато чого базікають.

Ми мовчали, розмірковуючи про жахливість такого існування, і мене опанувало таке відчуття, ніби ці кілька слів допомогли мені пережити всю вагу й масштаб і життя Котку, і Борисового.