Розділ VI

— І хто телефонує, як мені йому сказати?

І мій голос, і її лунали надто гучно, це пояснювалося тим, що батько підслуховував розмову по суміжній лінії.

— Теодор Декер.

— О так, — сказав чоловік на протилежній лінії, коли він підійшов і взяв слухавку. — Привіт, Теодоре! Як там у тебе справи?

— Непогано.

— Твій голос звучить так, ніби ти застудився. Тебе мучить нежить, так?

— Схоже, так, — невпевнено відповів я.

Батько в протилежному кінці кімнати беззвучно промовляв губами слово ларингіт.

— От лихо, — прозвучав голос із відлунням у слухавці, так гучно, що мені довелося відвести її від вуха. — Я ніколи не думав, що люди можуть застуджуватися під гарячим сонцем, де ти тепер. В усякому разі, я радий, що ти зателефонував, — мені досі не вдавалося сконтактувати з тобою безпосередньо. Я здогадуюся, що тобі досі нелегко. Але, думаю, ти почуваєшся краще, аніж тоді, коли ми зустрічалися з тобою востаннє.

Я промовчав. Хіба я зустрічався з цим чоловіком?

— То був тяжкий час, — сказав містер Брейсґьордл, правильно зрозумівши мою мовчанку.

Оксамитовий, плавний голос розбудив у мені якийсь спогад.

— Справді тяжкий, — сказав я.

— Заметіль пригадуєш?

— Пригадую.

Він з’явився через тиждень після смерті моєї матері: старий чоловік із цілком сивою головою — акуратно вдягнений, смугаста сорочка, краватка-метелик. Він і місіс Барбур, здавалося, знали одне одного, чи принаймні він її знав. Він сів навпроти мене в кріслі, найближчому до канапи, й багато говорив, усяку всячину, хоч моя пам’ять зберегла лише розповідь про те, як він познайомився з моєю матір’ю: густа заметіль, жодного таксі на видноті, та ось супроводжуване вихором білого снігу з-поза рогу Вісімдесят Четвертої вулиці з Парковою виїхало таксі з пасажиром. Вікно опустилося — моя мати (видовище дивовижної краси) сказала, що їде до Східної П’ятдесят Сьомої вулиці, чи йому по дорозі?

— Вона завжди згадувала ту заметіль, — сказав я. Мій батько, притискаючи слухавку до вуха, подивився на мене гострим поглядом. — Коли місто геть паралізувало.

Він засміявся.

— Яка це була чудова молода леді! Я вийшов зі зборів — до пізнього часу засидівся з літніми членами правління на розі Паркової авеню і Дев’яносто другої вулиці, була там одна судновласниця, яка вже, на жаль, померла. Одне слово, спускаюся я з того пентхаузу на вулицю, тягну портфель зі своїми паперами, звичайно, а снігу випало завтовшки з фут. Глибока тиша. Діти каталися на санчатах по Парковій авеню. Поїзди метро ходили тільки до Сімдесят другої вулиці, й ось я волочуся по коліно в снігу, коли раптом до мене під’їхало жовте таксі з твоєю матір’ю в ньому. Зі скрипом зупиняється. Так ніби рятівну експедицію по мене вислали. «Стрибайте всередину, підвезу!» Центр міста був геть безлюдним, сніжинки кружляли й падали, усі ліхтарі світились. І ми котилися там зі швидкістю близько двох миль на годину, наче на санях, не зважаючи на червоне світло, — не було сенсу десь гальмувати або зупинятися. Пам’ятаю, ми розмовляли про Ферфілда Портера[102] — тоді саме відбувалася його виставка в Нью-Йорку, а потім перейшли на Френка О’Гару[103] та Лану Тьорнер[104] і засперечалися, в якому саме році закрили старий автомат «Горн і Гардарт»[105]. А потім з’ясувалося, що ми працюємо через вулицю одне від одного! То був початок чудової дружби, як то кажуть.

Я подивився на тата. Він мав дивний вираз обличчя, губи в нього були міцно стиснуті, ніби його нудило й він готувався виблювати просто на килим.