Розділ VI

— Але ж… — я подивився на папір, і цифра $ 65 000 знову стрибнула мені у вічі.

Без попередження батько підхопився на ноги й дав мені ляпаса так сильно й швидко, що секунду або дві я не розумів, що сталося. Потім, коли я ще не встиг моргнути й оком, він ударив мене вдруге, тепер уже кулаком, пролунало таке собі «бах», як у мультику, й перед очима в мене зблиснув спалах, наче від фотокамери. Коли я захитався, мої коліна підігнулись, усе набуло білого кольору, він схопив мене за горло й різко смикнув угору — і, стоячи навшпиньках, я почав ловити ротом повітря.

— Слухай мене! — Він горлав мені в обличчя — його ніс був за два дюйми від мого носа, а Поппер стрибав і гавкав мов навіжений, а у вухах мені так дзвеніло, наче голос мого батька намагався пробитися до мене крізь радіоперешкоди. — Ти зараз зателефонуєш цьому мужику, — і він помахав аркушем паперу перед моїм обличчям, — і скажеш йому те, що я, сука, кажу тобі. І не ускладнюй нічого, бо я примушу тебе зробити це, Тео, не бреши, бо я зламаю тобі руку, я виб’ю з тебе все лайно, якщо ти негайно не візьмеш слухавку. О’кей? О’кей? — повторював він у тиші, що дзвеніла мені у вухах і запаморочувала голову. Його прокурене дихання віяло кислим духом мені в обличчя. Він відпустив моє горло й відступив назад. — Ти мене чуєш? Скажи що-небудь.

Я провів долонею по обличчю. Сльози струменіли по моїх щоках, але вони текли автоматично, як вода з крана, і жодна емоція не була пов’язана з ними.

Батько заплющив очі, потім знову розплющив їх. Похитав головою.

— Слухай, — сказав він рішучим голосом, але ще важко відсапуючись. — Ти мені пробач.

Проте краєм свідомості я не відчув жалю в його голосі. Голос звучав так, ніби він досі прагнув вибити з мене все лайно.

— Але я присягаюся тобі, Тео. Ти лише довірся мені. Ти повинен зробити це для мене.

Усе було змазане перед моїми очима, і я підняв обидві руки, щоб поправити окуляри. Моє дихання було таким гучним, що створювало найбільший шум у кімнаті.

Мій батько, впершись руками в боки, підняв очі до стелі.

— Годі вже тобі, — сказав він. — Припини.

Я не сказав нічого. Ми стояли там ще одну довгу хвилину або дві. Поппер перестав гавкати й дивився на нас стривоженим поглядом, ніби намагався зрозуміти, що відбувається.

— Просто склалася така ситуація… розумієш? — Тепер він знову був практичний і розважливий. — Пробач мені, Тео, я присягаюся, що готовий просити в тебе пробачення, але я справді опинився у великій скруті, ми потребуємо цих грошей тепер, цієї ж таки хвилини, ми справді їх потребуємо.

Він намагався зустрітися зі мною очима; його погляд був щирий, розумний.

— Що це за мужик? — запитав я, дивлячись не на нього, а на стіну позаду його голови, мій голос звучав сухо й відсторонено.

— Адвокат твоєї матері. Скільки разів я повинен тобі це повторювати? — Він розтирав собі руку, наче ушкодив її, коли мене вдарив. — Ти зрозумій, Тео, я прошу в тебе пробачення, але я не поводився б так, якби це не було так важливо. Бо я справді опинився в безвихідному становищі. Це все тимчасово, ти ж розумієш, доки нам пощастить розкрутити наш бізнес. Бо весь наш задум може розвалитись отак, — він клацнув пальцями, — якщо я не зможу заплатити бодай кільком кредиторам. А потім я влаштую тебе в кращу школу. Можливо, навіть у приватну. Тобі це сподобається, хіба ні?

Захопившись свої базіканням, він уже набирав номер. Передав мені слухавку і — поки ніхто не відповів — перебіг на протилежний кінець кімнати й підняв слухавку суміжної лінії.

— Добрий день, — сказав я, звертаючись до жінки, яка мені відповіла, — е, пробачте мені, — мій голос був хрипкий і нерівний, я ще не міг цілком усвідомити, що відбувається. — Чи можу я поговорити з містером… містером…

Мій батько тицьнув пальцем у папір: Брейсґьордлом.

— З містером… еее… Брейсґьордлом, — голосно сказав я.