Розділ VI

— Та не так уже й набрався, — відповів він замріяним голосом. — Я ніби вмикаюсь і вимикаюсь. Але якщо ось так скосити око, то звідусіль так і сиплються різнобарвні іскорки.

Минув тиждень або щось близько того без будь-яких інцидентів ані з моїм татом, ані на фронті Борис — Котку — досить часу, аби я вирішив: принести картину в наволочці додому буде безпечніше. Я звернув увагу, коли дістав її з шафки, якою об’ємною та важкою вона мені здалась, а коли переніс її нагору й дістав із наволочки, то зрозумів чому. Безперечно, мозок у мене був скаламучений, коли я загортав її та обклеював стрічкою. Усі газети, якими я її обгорнув, переплетені надзвичайно довгою та міцною пакувальною стрічкою, здавалися належною осторогою, коли я був нашпигований наркотиком, але тепер у моїй кімнаті, у тверезому світлі полудня, складалося враження, що картина обмотана божевільним і/або бездомним — практично муміфікована, на ній було стільки стрічки, що вона більше не здавалася прямокутною; навіть кути були заокруглені. Я взяв найгостріший кухонний ніж із тих, які міг знайти, й почав зрізати один із кутів — спочатку обережно, боячись, щоб ніж не ковзнув і не пошкодив картину, а потім усе енергійніше й енергійніше. Але я дістався лише до половини глибини в три дюйми, коли почув, що прийшла Ксандра, поклав картину назад у наволочку й приліпив її до спинки ліжка, щоб знову зайнятися нею, коли вони підуть кудись удвох і будуть відсутні протягом певного часу.

Борис пообіцяв мені, що ми використаємо дві порції кислоти, як тільки його розум повернеться до нормального, бо вона вибила його далеко зі звичної колії, він досі почувався якимось розрідженим, бачив, як рухаються візерунки на дошках його парти в школі, а коли ще покурив травички, то й геть відключився.

— Схоже, ця штука й справді дуже сильна, — сказав я.

— Атож, вона по-справжньому крута. Але я можу зупиняти її дію, якщо захочу. Думаю, ми ковтнемо її на гральному майданчику, — докинув він. — На День подяки, можливо.

Занедбаний дитячий майданчик був тим місцем, куди ми щоразу ходили приймати екстазі, крім найпершого разу, коли Ксандра постукала у двері моєї спальні й попросила нас полагодити її пральну машину, чого ми, звичайно, не могли зробити, але, простовбичивши з нею сорок п’ять хвилин у пральні, втратили найсолодшу частину кайфу.

— А воно справді набагато сильніше діє? — запитав я.

— Ні — ну або так, але, повір мені, відчуття чудове. Я так хотів, щоб ми з Котку вийшли на повітря, а проте там було надто близько шосе, світло, машини — можливо, ми це влаштуємо на вікенд?

Отже, мені було на що сподіватися. Та щойно я наготувався спізнати насолоду — спортивний канал не вмикався вже протягом тижня, що було своєрідним рекордом, — я побачив батька, який на мене чекав, коли я повернувся зі школи.

— Мені треба поговорити з тобою, Тео, — сказав він, щойно я прийшов. — Ти маєш хвилину вільного часу?

Я зупинився.

— Звичайно, маю.

Здавалося, вітальню щойно пограбували — усюди були розкидані папери, навіть подушки на канапі лежали не на своєму місці.

Він перестав ходити — рухався трохи скуто, ніби йому боліло коліно.

— Підійди ближче, — сказав він дружнім голосом. — Сядь.

Я сів. Батько видихнув повітря. Він сів навпроти мене й провів долонею по своєму волоссю.

— Адвокат, — сказав він, нахилившись уперед, зчепивши руки між колінами й дивлячись мені просто у вічі.

Я чекав.

— Адвокат твоєї матері. Я розумію, що для тебе це несподівано, але мені дуже треба, щоб ти негайно йому зателефонував.

Було вітряно; пісок торохтів, сиплючись на скляні двері, а накриття над патіо ляскало, мов розмаяний прапор.