Розділ «Годованець»

Оскільки для годованця важливим був саме «пляц» (місце), то закономірно, що найбезпосередніше в хаті він пов’язаний із підвалинами («підлогами»). Якщо саму хату, де був годованець, ще можна було розібрати й продати, то розбирати її підвалини не ризикував ніхто:

— «То, казали, шо там в тій хаті є. Він як потому ту хату продав був, то підвалини лишили сі там — ніхто не хотів брати. А хату розібрали стару. То, казали, мілько».[800]

— «То він по смерті того, хто виносив, передавався. Він хати тримався, і його з хатою мож було продати. Якби хату розбирали, то якби був мудрий, то підлоги би не забирав».[801]

Іноді, розбираючи хату, для годованця навмисно залишали якусь «кучку», «кося´рку» (господарське приміщення для свиней, курей): «Там у Стрíлках під дибрéв хата бýла, то та жінка мала першу дітину — вмерло. В лікарні — дітина здорова. Як приїде домів — дітина вмре. І так до троїх дітей. Вже трета дітина годовалася в матери, вже була здорова: як ім перейшла до тої хати, трета дітина померла. І потому сказали їй гет йти з тої хати. Але хату як будете розбирати, то лишіт якусь кучку, кося´рку. То мовет, шо там і когут не раз піяв. Та, може, [то був] той годованець, бо той годованець у всьо ся перетворює — і в когута, і в всяке».[802]

Переважно ж із хати, де був годованець, намагалися взагалі нічого не брати: «В нас була тут така стара хата, вона на гóрбі стоїть. То старі тим занималися. То мовили, шо він мав, шо він годував. Молоді вже вийшли з тої хати, побудували више. А та хата лишилась. Як старі померли, так там нихто не рушав нич. Там ни щепки не брав. Донині вона розвалена там стоїть, розбита. Гниє сама по собі».[803]

Годованець може замешкувати не лише в хаті чи стайні, а й у дереві. Поруч із «туполею» (осикою), «бзенцем» (бузиною) і вербою, які повсюди вважають належними «нечистій силі», у цьому контексті фігурують і старі плодові дерева, які ростуть на обійсті чи на межі: яблуня, груша тощо:

— «То в нас тоже в одних був чорт, то вже старі померли, а його забрала відти донька. Перевéла до себе. […] Він в них в дереві жив».[804]

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа».[805]

— «Він може сидіти в любім місци. Де-небудь. А ше в порохнавих деревах, то то… він найбільше порохнаві дерева любит, або ті, шо вовка мают».[806]

— «Туй казали, шо в сій хаті, то бýла така верба, то він в тій вербі сидів».[807]

— «Не можна ходити тамка, де бузина росте, вечером, бо він там сидить».[808]

Саме тому, очевидно, рубають ці дерева або зрізають їхні гілки з певними застереженнями:

— «Воно маленьке, таке, як кóтя, — там, як йдете сливу рубати чи шо, то воно може біди наробити. Перевернути чоловіка, чи ше шось».[809]

— «То тоже, казали, шо такі старі грушí… От, наприклад, в мене така старовинна ше одо є грýші давна, ше старі люді жили, бо я сюда прийшла, — то казали не зрізувати. Ми не зрізуємо. Вітер її вломив, гіллю обломив, ми обробили і далі не ріжемо. А як зрізати, то на пеньок, ше вона не впала, і треба класти гроші. То всякі… чи яблінка там… А в лісі мож. Тільки на обійстю — ні».[810]

— «Туполє — то є грішне дерево. Єго тронути — так усьо: дідько веде куда хош — хоч сі вішєй, хоч тописі, хоч догори ногами-головов… Так [не раз] і було, він не одного заставив. То таке саме бзенец (бузина — В. Г.). Її чіпати не можна, то вона бзинец — вона дідькове дерево. То він закупив. То його корчі, його коріннє — він там має право. («А то той самий, шо в хаті є?») — В. Г.) Той, той, як ти з ним сі добре обійдеш, він тобі не покаже на очи».[811]

У дерево, у якому замешкає годованець, наприклад ялицю чи вербу, зазвичай вціляє блискавка, тому з такого дерева ніхто не брав ані тріски.

Подекуди вважали, що годованець здатен виходити за межі свого локусу. Зокрема, він робить це, щоб зашкодити недругам господаря: «Коли тому хазяїну якийсь сусід зробив недобре, тоді домовий іде до того сусіда і в хліву робить зле худобі».[812] В одній із бувальщин він годованець «душив» пастухів, котрі під час ночівлі в копиці по невіданню «десь [йо]му пересіли дорогу».[813]

Функції. Завести годованця міг кожен, хто хотів розбагатіти: «Мовили, шо добре ґаздівствó велó, як воно було коло хати. Тóму, хто тримав, та й тому бýло добре».[814] Тож на порівняно заможних людей падала підозра у зв’язках із домашнім чортом:

— «В Сокальському повіті є двоє людей, котрі мають назву фармазона (перекручене «франкмасона» — A. S.). […] Другий з них є будівничий, дуже поштивий чоловік і розумний, добре йому ведеться, тому із заздрості говорять хлопи, що має «панича».[815]

— «Котрі були люди найбогатчі, то сі казало, жо має годованцяі».[816]