Розділ «Годованець»

Надто не подобається домашньому духові, коли його називають дідьком, чортом: «Там у сусідстві — мертвец, вмерла там жінка. А в них півница велика, виклали там студенéц (холодець). Та й пішли жінки за тим студенцем. Дала господині ключ їм, каже — йдіте відомкнете й озмете. Вони доходіт та’ гі в півницу там, а то як там загуркотіло, в тій півници, вони відти — хода. Кажут — по студенцеви, там завалєла сі півниці. Прибігают та й кажут сій ґаздині: «Йой, там так згриміло, то півниці впала». Вона ка’: «Ви шос балакали там?» А одна каже жінка: «А я тіки казала — йой, кажут, шо тут є дідько, я бóю ся, каже, туда йти». І повтікали відти, а вона приходит. «Ви шос говорили», — каже. Та й, каже, ми не признаєм сі, шо я так казала. Каже: приходим — студенец стоїт, як стояв, нічо’ не впало, нічо’ не гримнуло. Но але таке казали. Я не бýла там, я не виділа, ну але я чула таке. То таку бáйку я вам кáжу».[982]

— «Мож єго продати. Є такі, шо продают. Якшо ти согласен, каже, купи собі домовика. Ну а ти думаєш, як знаєш, шо таке домовик. Ну а як не знаєш, та питаєш: «Шо таке?» — «Ну та такий допомíжник…» А він вóскає, нявкає, порскає — я´к ти не хочеш (він єго носит у рукзачку). І попробуй єго назвати, а він відповідає — називає тебе. Каже, один носит на базари, та й каже: «Ви би купили сесе у мене?..» Нє… «Шо то у вас, — каже, — піскає? У тім, у вєщмєшку, в рукзаку?» — «Та, — каже, — такий допоміжник мій. Ви би купили?» — «Ая! Ше мені треба якого дідька?!» Баба (що так сказала — В. Г.) ше й була рижава, рижувата. А він (годованець — В. Г.) тоди каже: «Ти, курво рижа, — каже, — то ти, — каже, — мене обзиваєш?» З рукзачка. А то, знаєш, то страшне. Воно так — то піскає, то нявкає. Та він має закручéні руки, ноги назад єму. Ноги стоят — шо мали бути наперед, то в нього назад, руки — шо наперед — назад. Він сі перетворяє в всєкого на світі. Хвіст такий коротенький».[983]

Нарешті, годованцеві не подобається, коли хтось займає його місце. У таких випадках він переносить небажаного гостя деінде:

— «Ще мені оден друг росказував, одногодки ми бýли, в кавалєрку ходили. Прийшов я, кáжу й[о]му: «Юрку, в тебе дідко є». Каже: «Може, й є. Я не знаю, я не видів». Але шо, ходилисмо, бахурó по вулицьóх, та й віліз спати на горý в стодолі, на пóду, та й не лєг у цей кут спати, а лєг у той кут, там, де він ґаздує. Я, каже, віліз туда, лєг спати, я си рано пробуджую — а я в стодолі на тоцí з пластóм сіна. Він його помáленьки сонного знєв з пластóм сіна [з]відти, і той не чув. Аби ти міні більше в той кут не ліз. Там його кут, він собі там сидів».[984]

— «То стара баба вже, вона, каже, пішла на службу в Заріччє (вона, малá, служила). То там ше той був «невмитий». Диявол. Вона каже: «Шось так мучит на подí». Вона на поді спала. А він мучит та й мучит. А він (господар, у якого вона працювала — В. Г.) як насварив [«невмитого»], та й тото… Казав [господар]: «Вже піди спи, вже чіпати не буде»… То якийсь кіт приходив, — він на кота може перебратися».[985]

Слід, однак, зауважити, що господар годованця мав над ним неабияку владу й міг зарадити можливим неприємностям: «То в нас в одного був чоловіка. То ота от Зосі казала, шо як прийшла, то він за комином і був, у Мáрчихи, та лісниці (яблуко — сушенóк, яблука — сушéники) метав. Каже: «Я спала на печи, а там були лісниці, а він в мене лісницяма». А ґазди не бýло дома, каже. Прийшов, а я: «Йой, я так ся бояла спати, бо в мене кидáв лісницяма». — «А він нічо’ біш не казав тобі?» — «Нічо’». — «Ну й не бійся, спи сміло». А Никола ліз на хату, шо будував, та й каже: «Я ся бóю, аби не впав». — «Ти не впáдеш, лізь сміло…»[986]

Загалом можна відзначити, що, попри вагому частку скепсису («Люди брешуть, то й я вам брешу»), майже в кожній розповіді про годованців звучить прихована віра в те, що вони насправді існують: «Один чоловік казав: «Годованець є, поки я є, бо тяжко роб’ю». А от він умер — і так і є всьо».[987]

Показовими є й такі висловлювання: «Ми зараз того не хочем. Як кажуть старі люди — шоб наші вуглá того не чули, не знали», «Я його николи не виділа, бодай іс пропав», «То є страшне, я би того не хотіла», «Того люди не хотіли, бо то є нездале», «Погано в хаті, як він є. Люди слабовали в тій хаті, де він є» тощо.

Люди досі остерігаються купити хату чи яку-будь річ із годованцем, вважаючи, що він допомагає лише тому, хто його вигодував, а іншим шкодить: «Он там в Стрільбичах, то хата крита, і нéхто її не купит. Бóяця».[988] Так само бояться перейняти годованця від людини, яка перебуває в передсмертній агонії: «Любому може передатó, ну але хто його хоче».[989]

Разом із тим нині існування годованців нерідко співвідносять із давніми часами, хоча воно залишається поза сумнівом:

— «То колись давні люди, шо було, шо багато мали».[990]

— «Але то дáвнє-дáвнє. Тепер нема вже тих дідькíв. То вже вóйна винищила — і ті дідькó, і всьо».[991]

Незважаючи на ототожнення з чортом, годованця уявляють не настільки шкідливим. У переважній більшості випадків ідеться радше про небажаність контакту з цією істотою, ніж про страх перед нею. Свідчення інформаторів часто не містять осуду чи ворожості до тих, у кого годованець нібито є чи був. Розповіді — а це насамперед бувальщини — є дещо відстороненими, незаангажованими. Вони здебільшого просто констатують факт, що годованця може виносити собі будь-хто й той допомагатиме хазяїнові. Трапляється навіть, що люди з жалем говорять про такі випадки, адже там, де є годованець, насправді «нема в добрі нічого».