Розділ «Годованець»

Подекуди, однак, інклюз сприймають безвідносно до годованця, а як самостійного демонологічного персонажа чи радше як магічну річ. Водночас дещо спільне в цієї речі з годованцем таки є. Зокрема, із записів В. Левинського із с. Ясениця колишнього Дрогобицького повіту, які опублікував В. Гнатюк, довідуємося таке: «Щобó мáти інклюз, робит сї так. Треба злапáти живóго лилика. Того лóлика трéба зарíзати чи ґрейцаром, чи шустков, чи реньським. Як вже сї заріже, то сї носит рéнській через девіть днїв під пáхов. Не треба через той чєс анї мóлити, анї до церкви хóдити, анї дзвонів чýти. Як так сї рóбит, то с того рéнського робит сї інклю´з. ’Але хлоп зараз спізнає, чи гріш є інклюзом, чи нї. Як натрафит на інклюз, то бере гріш у зуби, подержóт трóха в перéдних зубах, тай вже по інклюзї».[859]

На Старосамбірщині, де лилика називають пергачем, також згадували: «То якось того пергача різали грішми, ’би ся велó, ци шо?»[860] У с. Мшанець В. Гнатюк записав про інклюз бувальщину, з якої зрозуміло, що це монета, яка повертається до свого власника. Якби хтось упізнав інклюза, плюнув би на нього й ударив долонею — той залишився б у нього. Щоб позбутися інклюза, необхідно було перев’язати його волосом із кінського хвоста й прикласти каменем біля лавки (кладки), де люди ходять.[861]

Допомога годованця часом виходила за межі матеріального й тяжіла до понять талану, щастя загалом. Наприклад, якось він нібито допоміг синам свого господаря уникнути служби у війську: «На під [мількові] клали несолене. [Він] десь на стриху живе. [Один чоловік] три синó мав, та й здоровезні, і ні йден на вóйну не пішов, то казали, шо то той поміг, той, моци би не мав».[862]

Часто трапляються розповіді, у яких годованець допомагає пасічникам. За його сприяння можна було й наслати на сусіда бджіл, і той мусив вступитися зі свого обійстя: «Домовик, то я на Сході чую, що домовик. В нас казали «злий дух», «дідько». Росказували, що він може щось нашкодити. Тутка їден чоловік жив, війтом робив, і казали, шо він його тримає. А другий чоловік поклав тут хату, Ромáнюк, а він тримав пчоли, то так посилав, тоті пчоли лекіли, і тому Романюку… шо той мусів хату в друге місце скігнути. Шо не давало ні робити, ні жити, ні нічого. Ну то шось бýло».[863]

На господаря-мисливця дух-збагачувач наганяв дичину: «То той Мандзя´, він до рушниці хотів знати. Він йому гонив звірі, той прия´тель (тобто набутий чорт — В. Г.), а той бив».[864]

Загальним є переконання, що допомогою годованця часто користуются музиканти:

— «Іграв скрипач на скрипці, йграв на цимбалах. Струмéнт дуже добрезний і делікатезний. То є раз. А другий раз — він аби був найпущий (найгірший — В. Г.), то він йому, допомíжник, так інструмент укрáсит, шо тобі буде здаватися, шо понад него нема, а то є найпуща трісочка».[865]

— «А Вартанович скрóпки купив в Солотвині. А, тобі продаю смóчок зо всім… Той прийшов додому, а скрóпки самó грают. То правда. Ось перший сусід».[866]

Підозрювали в приятелюванні з духом-збагачувачем і мірошників: «То любили балакати, шо мельнику той лихий помагає, бо мельники добре жили».[867]

Спорадично простежують зв’язок годованця з тими людьми, котрі «щось знають»: «Батькó знав багато, ті молитвó, бо він був коло священика. То все на нього казали — має годóванці».[868] Нерідко вважали, що годованця мають чарівниці чи упирі, котрим він допомагає відбирати молоко та чинити іншу шкоду людям:

— «А то такі мали, шо вона переходóла росý збирáла на свєта».[869]

— «Були такі люди — потиначі (упирі — В. Г.). Ті потиначі, коли притулялися до людини, забирали її силу. Тим переважно жінки займались. Якраз оті потиначі і мали годованців».[870]

— «Домовик — то якась нечиста сила. Є такі якісь чарíвні люди, шо мають».[871]

— «Коли тому хазяїну якийсь сусід зробив недобре, тоді домовий іде до того сусіда і в хліву робить зле худобі».[872]

Власник духа-збагачувача, однак, мав і доволі суттєві невигоди. Годованця необхідно було постійно харчувати й годити йому, якщо ж розсердити — господарство занепадає, а люди хворіють і вмирають. Окрім того, там, де є годованець, нібито «люблять не годуватисі діти»,[873] родяться каліки: «Там в нас такий був Яць Петро, то він мав того пана. То їму так всьо до хати йшло і йшло… І не знаю, шо то бýло, досить того, шо одна дівчина каліка, друга тоже… Їх уже нема нікого, і той ґрунт щез так, згорів чи хто підпалив, і так ніхто не хотів. А хати файні бýли. А, каже, як підпалив, і вже догоряло, і дуже свистіло».[874]

Годованець змушує власника грішити: виконувати брудну роботу у великі свята (зрештою, і сам він нерідко ріже січку в неділю): «То цілу біду під лівим плечом мож виносити, годованця. Один в чотирнáдцятім році пішов на війну. Перемишль. І він пішов на війну, а тото мав. Але то мав, і то на Святий вечір все веліло йому гній везти. І він все віз гній. А то вже був в войску, і задушило. А так то він нóколи нóкого не брав за снопами їхати. Хоба сам. Вставай вночи їдь. Не перевернуло, нич».[875]

Господареві годованця буде непереливки й у церкві: «В нас оден… Зараз вам розкáжу за Івоніка Міська. Він поїхав… Хотів якогось щісті. Та й поїхав дес у гори, та й йому продáли. Ну, продáли йому якогось того, щезло би, то він… […] Він думає: «Си піду до церкви». І тримав хрест. Як той хрест від него додолу як кинуло по церкві! Отако телéпало ним. І потому він вже хотів збутисі — він не міг».[876]

Дух-збагачувач також не допускає до хати колядників: «А як ішли колядувати, то не пускало їх до хати. І нікого нема, і не пускає — вони сі повертали».[877]

Побутує переконання, що за свої послуги годованець нібито вимагає плати, іноді й життя людини: «Це нечиста сила, юзик. Він якшо поможе, так тре’ зразу сі з ним розщитати. Ліпше з ним нічо’ не мати».[878] Власники цього біса часто помирають не своєю смертю.

Той, хто має годованця, нібито буде важко конати, аж доки не передасть (чи не продасть) його іншому. Відомості про це знаходимо ще в П. Чубинського: «Хата, в якій живе «вихованець», завжди вирізняється багатством і заможністю, хоча за це хазяїн хати повинен, умираючи, відчувати страшні муки».[879] Актуальні такі уявлення і в наш час: