Розділ «Годованець»

— «То не бýло пір’я, тіло, — а лиш тінь когута. І коли воно вже втікало, то то вже не був когут. То було шось тіпа кота, такого великого кота, собаки, от шось таке».[766]

— «Як вилупився, він на всяке міг ся перемінити. Ну, на хлопа, як на мавпу, на пса. Перемінював си. І котом, каже, і когутом. Воно ся в очах показує, як лунь, як кіт (тіко воно біше), — то страх від того».[767]

— «Біда ге пес, ге кіт ся перемінювала».[768]

— «Хлопчик, звичайно вбраний, так як хлопчик, а загодó він будé баранчиком, а загодó будé псом…»[769]

Якщо це пес, то надміру великий чи з неприродно великими вухами. Також годованець може перетворитися на вовка, чорного коня, корову, свиню, мокре теля, курку («кýря — не кýря»), когута, ворону, бузька, вужа чи гадюку, цвіркуна тощо. Він нібито не може набути лише подоби ягняти й голуба, що спричинене певним сакральним статусом цих тварин у християнському світобаченні. Розпізнати годованця у вигляді тварини можна було за тим, що людину в його присутності охоплював безпричинний страх.

Попри поліваріативність, найчастіше в демонологічних бувальщинах та оповідках годованець фігурує як великий чорний чи червоний кіт:

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа. То таке троха білше як кіт, чорне, але на нім нігде цятки нема білого… Бо мені їден чоловік казав, я хотіла взяти чорного котика, бо то гроші ведуці, є така прóповідка. А він каже: “Дивисі, бери котика, але той котик, шо не має ніде нічо’ білого, не бери, бо тобі ті гроші не треба. Якшо він не має під шийов маленької білої цяточки, то вже не котик”».[770]

— «Приходит до стайні, а кіт так корову ссе — йой боже! Він його як копнув, а кіт поліз на під, на стайню, — всьо сіно до грама на стодолу скинув був. То в мене мій сват приказував. То в нього в сусідки був той нечистий. А вони шось там засварилися були, то він прийшов і копнув. А то той, рогатий, моци би не мав. Відтак прийшла тота жінка та й каже: «Василю, а ти нащо кота так убивав?» А він каже: «То то — кіт? Той, шо мені сіно всьо зметав?» — «Ти не бий більше, не зачіпай, бо буде гірше…»[771]

— «Юзик» не казали, казали — «дідько». Та помагав — багачі бýли. […] Бýло так, шо кіт чорний… кажуть, шо прийшов чоловік до ґазди, там, до сусіди чи до кого там, та й каже… а той кіт сидит на комині. Та й каже — н’а але у вас файний котик. А воно сі кривит — та й але у вас файний котик (перебаранчливим тоном — В. Г.)».[772]

Антропоморфна іпостась годованця також доволі частотна. Він фігурує як «вéликий хлоп гет», як «панок» чи «панич», як маленький чоловічок, убраний у чорне, у шапці, при краватці; як маленький чоловічок у тій самій подобі, що й господар; як маленька, як кіт, істота; як маленька істота у капелюсі й у червоних «пóртках»; як «воєнний»; як чоловік у білому вбранні; як «файний хлопець»; як «дітвачок», «бахурець», хлоп’ятко в «капелющати»; як маленький хлопчик, сантиметрів вісімдесят на зріст; навіть як «дівка» чи баба; часто як дід, маленький дідок, що часом вилазить з-під припічка й курить файку (люльку); «такий дідочок з коштуриком», жебрак. Подекуди, попри загальну антропоморфність, такий годованець має деякі зооморфні риси. Указують, що це «отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі», «дідок такий маленький, волохатий», «такий лахматий дідо», що він такий «малий оброслий», що виглядає так, як чоловік, лише має обросле лице і завжди облизується. Годованець, котрого сприймають як чорта, відповідно дуже страшний: з рогами, хвостом і весь у чорній шерсті. Водночас подібно до тварин «він має закручéні руки, ноги назад єму». Для прикладу наведемо кілька характерних бувальщин:

— «Домовик — то я читала по газетах. Мілько, диявол. Такий дідочок. Он в тій хаті є, казали, то казали, шо переходóв, такий з коштуриком, ні до кого нічо’ не говорив. Шо перетворювався на (всяке)…»[773]

— «Тепер Мілько в каждім є. Тут оде перші хата, під блєхов, казали [люди], шо в него є, шо там переходит. Я туда ходив, і ніколи мені не переходило. А один чоловік каже: «Я би туда не пішов». — «Чого?» — «Я, — каже, — йшов з дочков та й зятем. Я йшов ззаду: йде назустріч мене такий лахматий дідо невеликий, іде на мене, місєць світит, він іде. І просто йде на мене, і мені так сказав: «Пр-р-р-р!» А я, — каже, — як перевернусь, то ’скри мене обнєли, так як би горіло. Я сі схопив — нема нікого, я бігом там догнав, питаю їх, чи в[о]ни не виділи, бо йшли центральнов дорогов. А в[о]ни кажут: «Ми виділи, шо шось стояло там, коло хліва».[774]

— «Каже, сиділо так, вікна були маленькі, так сиділо на вікні, на дорогу дивилосі; я, каже, туда сі глипну, а в[о]но ноги закинуло туди і вбернулосі плечима, і так не зникало. Глєнув — 12 годин ополудні він їхав додому. У тій хаті, шо я вам говорю».[775]

— «Був жид, який відправляв дрова кудись, і казали, що він має чорта. Я йшла дорогою, бачу — якийсь вихор, бачу потім — якийсь чоловік стоїть: воєнний, файно вбраний, чистий, чоботи вичищені. І я бачу, що в нього голова перевернулася, як та ігрушка, не та’, як в людей. То був той чорт, того жида… Йшов тато з вечорниць, а в ніч було так світло, що можна було мак збирати. Тато хотів вночі в жида дрова, дошки вкрасти. Коли вже тато вкрав дошки, о, йде назад, бачить — стоїть перед ним солдат, той самий, що мені привидів сі, з багнетом, і тато почав тікати».[776]

— «Казав мій чоловік, шо він в тої сусідки пас корову. Пригнав з паші. А вона так, балакуха. Та й каже: «Ти хочеш видіти могó хлопці?» А він каже: «Та хочу». Вона шось там пошептала, дивлюсі, каже, отакий маленький хлопчик збіг. Відтак, каже, мені мороз по тілі пішов, вона шось там йому сказала і — фіть — вже нема. У чорному, каже».[777]

— «Колись у нас туто на подвірю точно був. Ще йшли ми на фермі робили, то сидів такий малий оброслий. Колись Палагна Федіркова йшла, то тоже бачила. То той ґазда його купив».[778]

— «Ми пішли до тої баби на горіхи. І одни пішли дивитисі, аби баба не виходóла з хати. То так я вонде за парканóм. Фіранки не бýло. Баба ходит у хаті. Ви два стоїте там дивитесь, аби баба не виходила, а ми два ци три пішли на горіх. Лише пішли на горіх лізти на горіх — баба йде з-за вугла з-за стайні. Ну, а ті мали свиснути нам, сказати, шо баба йде. Ми втікли. Ідемо туда до них. «Чо ви не сказали, шо баба нас чуть не злапала на горісі, ми ледви втікли?» — «Ну та й шо буду казати: дивисі — онде баба в хаті». Отаке я сам видів, був бахýр, вже файний бахурець був, років штирнадцікь. Та самá баба, чисто так удіта, як у хаті ходит… Ну але ті кажут, шо з хати не виходóла. Ну а коло мене бýла ближче, як óде паркан. Ну але, правда, нічого не сказала, лише йшла ’д мéні, відав, бук мала якийсь у руках. Ну та дві однакі не бýли бáби. То ж двадцікь метрів від мене жóла, сусіда бýла. Я ж знав тоту бабу, кождий день її видів. Оце то я видів на свóї очи. І ще там пса м видів отакого во, шо в нас в селі такого не бýло ніґде, і в тій хаті пса не бýло. А я вночи десь ішов, десь опівнич ішов [з]відкись, шось ніс, і [з]відти, з тої фіртки війшов такий пес вéликий, ну, на мéні волоссє стало, шо не знаю, чи бýла шєпка чи не бýла. І пішов він знов в тоту фіртку. То то, шо я видів на свої очи».[779]

Як це типово для уявлень про чорта, домашній дух також подекуди постає в образі панка, який курить люльку:

— «Я пішов на весіллє´ та й був довго. […] та й пішов до стодоли спати. Я сплю в стодолі, а на току було намолочене зéрно. І шось прийшло — мене хап! І по тім зéрні мене — бах! В солому мене. Кидає та й кидає. […] Я вже хрестився, і молився, і плакав, і заводóв, і шо — господáрі заперлися сплять, а я не спав цілý ніч. Над рáнні вже перестало мене кидáти. Приходжу розказую, а вони кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти прийшов вчасно. Ти чого пішов до стодоли?» Але, каже, я видів, шó мене кóдало. Я як йшов, на плоті сиділо шось таке як панок, в капелюшкý, коло плота. І курив зиґар, таку маленьку файочку. Але я його минув фірткою і пішов. А він сидів на воротáх. І він прийшов — давай мене кóдати, давай мене товчи. То вони мали. Але вони мали такі коні — він їм все вичистив ті коні — ті коні вибрикóві, такі вóпашні…»[780]

— «Кілько то старі люди росказували — сидів на мóсті файку курив. Як до Деревлєн (с. Деревляни Кам’янка-Бузького району — В. Г.) їхати, той міст, — там він найбільше сидів, людей навертав або до Стрептова назад, або до Деревлєн. Тамка на озері, як сі їде до Деревлєн по правому боці, і там колись, чи то за пана, чи то ше як богачі там мали, діжкó з вóгірками колись там тримали, в тій воді, то він сидів колисавсі на тій діжці».[781]