Розділ одинадцятий Шиття

Він відтулив долоні, я побачила сумку, розпорену майже навпіл. У сумці дзвякали скалки. Я відчула сильний запах — фруктовий і спиртовий водночас.

— Чорнична настоянка, — простогнав Максиміліан. — За що?!

Я лизнула меча. Червона рідина виявилася нудотно-солодкою й обпікала язик.

— Як ти тут опинилася? Де ти була взагалі?! Я поткнувся у ваш світ, а там час зупинився! І тебе нема ніде… Де тебе носило?!

Я нарешті змогла розтиснути пальці, які вчепились у Зшивач. Клинок упав на кам’яну підлогу разом із нанизаним на нього папірцем. Руку мою палило наче вогнем; я стягла рукавичку й мигцем побачила долоню, густо вкриту пухирями.

— Маги дороги говорять правду, тільки коли їм це вигідно, — проникливо зауважив принц-деспот.

Він сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, начебто ланцюг, який приковував залізний нашийник до стіни, хвилював його не більше, ніж вінок із польових квіточок. Поруч на маленькому столі стояла тарілка з яблуками, глечик і кухоль.

Максиміліан порпався у своїй сумці. Книга-перевертень була пробита, залита настоянкою і, начебто в шоці від такого катаклізму, повільно змінювала вигляд: оберталася чорним шкіряним томом із застібками.

— Максе… Тебе поранено?

Некромант обмацав себе з видимою недовірою:

— На куртці дірка. Чимала. І штани… ні, сухі. Диво.

— Це Зшивач! Той самий меч. Він сам…

Я замовкла. Не хотілося виказувати таємницю в присутності принца-деспота. А крім того…

У світлі смолоскипів я уважно вдивилася Максиміліанові в обличчя. Колись я не помічала, які в нього тонкі, неприємні губи, як хитро бігають очі. Некромант не повинен знати, що я сама вмію виходити на виворіт. Не повинен знати, що я навчилася подорожувати між світами; якщо він зрозуміє, що я сильніша й можу без нього обійтися — він зрадить мене…

Якщо вже не зрадив.

На мій допитливий погляд некромант відповів настороженим поглядом; я підняла свій меч. На вістря була нанизана записка: «Ні. Ви мені нічого не винні. Завтра я думати перестану».

Усе зрозуміло. Зшивач протяг нитку від старого літопису до найважливішого вузла: записки. Якби записка не зберігалася в сумці Максиміліана, дідька лисого я відшукала б некроманта — у підземеллі, поруч із принцом-деспотом…

— У вас нарада? — запитала я недбало. — Що ти тут робиш, Максе?

— Вийдімо, — якось скуто запропонував Максиміліан.

На порозі камери я озирнулася на принца-деспота; той гриз яблуко, дивлячись нахабно й дуже злобливо.