Розділ одинадцятий Шиття

— Соромно, — прошепотіла я. — Але… насправді…

— Він робив це заради благої мети, хочеш сказати?

— Ну… так.

Лісовий Воїн похитав головою. Його обличчя було напівпрозоре, здавалося складеним із піску: доторкнись — і розсиплеться.

— Ніколи не вір некромантам. Навіть коли вони кажуть, буцімто хочуть добра… тобі чи тому, кого ти любиш. Оберон сказав би тобі те саме.

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

Примара загорнулася в бузкове хистке напинало, що слугувало їй за плащ:

— Я вмер багато років тому… мене самого майже забули. Куца пам’ять у цих молодих… але зі мною такі штуки не проходять! — він роздратовано вдарив кулаком по коліну.

— Які штуки?

— Слово великого забуття.

— Слово? Хто сказав це слово? — я дісталася до нього майже впритул. — Кого шукати?

— Не знаю, — він дивився мені в очі своїми мінливими, зеленаво-карими очима. — Я воїн, а не мудрець. Але в тебе меч у руках… Відшукай червону нитку на вивороті та звели мечеві шити цією ниткою.

— Ми вже… я вже знайшла!

— «Ви» — разом із некромантом? — Лісовий Воїн примружився. — Беручись за меч, завжди надягай рукавички. Ніколи не випускай руків’я — і досягнеш мети… Але на тебе чигає велике лихо, якщо не порвеш із некромантом, магу дороги. Затям це.

Він знову зітхнув, погладив бороду й розчинився в повітрі. Я залишилася сама в темряві, під високим і порожнім куполом; догоряла свічка, запалена незрозуміло ким. Чи ж не примари навчилися користуватися запальничками?

Треба було бігти в палац і розшукувати Максиміліана, та Лісовий Воїн зовсім мене приголомшив. «Ніколи не вір некромантам»… Але Оберон вірив Максиміліанові!

Від цієї думки в мене гора звалилася з пліч. Ну, звичайно, він йому вірив! Він дозволив Максові відійти у свій замок і навіть заступився за нього перед Гарольдом. А міг же й вигнати, як того алхіміка, або викинути назад за Відьмину печатку, та мало там що… А Лісовий Воїн, певна річ, не може пробачити Максиміліанові розореної могили. І тут старигань правий, нема чого казати…

Свічка згасла. Я дивилася нічним зором, Храм-Музей більше не здавався таким таємничим — він схожий був на сіро-коричневе карбування. Те, Що Варто Пам’ятати, громадилося навкруги купою мотлоху. Десь тут, я пам’ятаю, були й рукавички…

Вони знайшлися швидко — старі, потерті, але ще придатні, з добротної шкіри. На полиці, де вони лежали, зеленів мідний ярличок: «Доставлено Аллелою, дружиною купця Ніколаса, на згадку про чоловіка, який потонув у морі, його улюблені рукавички з драконячої шкіри, які він сам собі лагодив». Я завагалася: чи не образиться Аллела, якщо я візьму їх? Такі дурні речі й дурні написи, а для когось пам’ять…

Чоловіка, мабуть, пам’ятає, а Оберона забула, сказала я сама собі похмуро. Стільки непотрібних речей… І скільки ж тут може бути загублених ниток!