Розділ одинадцятий Шиття

Я неквапом натягла купцеві рукавички. Вони були завеликі, та шкіра мала властивість щільно облягати. Справді драконяча? Може, купець прибрехав, красуючись перед дружиною?

Тримати меч у рукавичці було незвично. Я взялася його випробовувати, закрутилася, мов скажений млин. Хвилину пихкала, поки Зшивач у моїй руці не зробився важким — і миттю втратив вагу. Я стисла руків’я так міцно, як могла, і недарма: меч рвонувся. Мить — і мене викинуло на виворіт.

Я чекала, що опинюся в суцільному переплетенні ниток, начебто в гнізді шовкопряда чи в лігвиську павука. Нічого подібного: тут, у величезному приміщенні з сотнями різних речей, виворітних вузлів виявилося менше, ніж у кабінеті Гарольда. Схоже, речі, зібрані в музеї, відслужили свій вік правильно і просто: нитки, що зв’язували їх одну з одною, всотані у волохатий килим на підлозі, були прямі, не поплутані, без петель.

Зате сам «килим» у своїх пишних хитросплетіннях сягав моїх колін. Я ішла, провалюючись у причини й наслідки, у чиїсь давні зв’язки, прихильності, у розв’язання давніх суперечок. У одній руці я стискала Зшивач, у другій — посох, його навершя світилося. Доводилось балансувати; я підчіплювала нитки кінчиком меча, обережно, щоб не порвати.

Зв’язки, що струменіли з музейних експонатів, були темні, давні, схожі на круглі дроти, на застиглий у повітрі дощ. Вибагливо перепліталися нитки навколо носової фігури корабля, підвішеної над моєю головою; я задивилася, втрапила ногою в якесь старе переплетіння й гримнулася.

Було таке відчуття, що я впала в болото — м’яко, але від цієї м’якості кидало в жар. Спираючись на посох, я рвонулася, щоби підвестись, стала рачки — й побачила червоний проблиск глибоко під сплетеним ворсом.

Нитка Оберона!

Я відклала меч і посох, двома руками заходилася розсотувати вузли й петлі. Намацала нитку — вона була гаряча. Ні початку, ні кінця, шматочок нитки, сантиметрів із двадцять, і як його можна «засилити в голку» — незрозуміло…

Я підвелася. Ворсистий килим тихенько ворушився, затягаючи в себе червону нитку, як болото затягає сліди. Я потицяла в нього Зшивачем — він ледь сіпнувся, як шкіра великого звіра, й мені зробилося неприємно на нього дивитися.

Я підняла голову — і увіткнулась поглядом у гобелени.

Раніше — я чудово пам’ятала — вони були звернені до відвідувачів музею лицем. А тепер я бачила їхній виворіт: рвану, нерівну, макаронно-провислу петлями та вузликами, схожими на здохлих павуків. І не можна було розгледіти ні людей, зображених на гобеленах, ні будівель, ані лісів чи пустель.

Я довго стояла, ніби не вірячи власним очам. На лиці подвиги й походи, слава Королівства і його краса. А на вивороті — плутаниння, вузлики й петлі. Але ж це дві рівноправні сторони, і яка з них — правильна?

Навіть найбільш славне діяння має на вивороті вузлик. Я намагаюся врятувати Оберона — це шляхетна, правильна справа, і, усвідомлюючи це, я собою пишаюся. А на вивороті… що залишиться на вивороті?

Мені раптом зробилося страшно. Я підняла Зшивач, подумки попросила вивести мене на лице світу — й меч послухався несподівано швидко. Ривок — і я на поверхні, тільки серце стукотить, мов навіжене.

Гобелени знову повернулися до мене «обличчям». Нехай вони були вицвілі й старезні, але ще можна було розрізнити й Ланса з його посохом, і молодого Гарольда, і всі ті випробування, які ми колись разом пройшли. Найближчий до мене гобелен зображав пустелю; повз руїни, що подекуди вставали з піску, йшов караван. Попереду їхав чоловік на білому крилатому коні. Можна було розрізнити морду коня, його випнуті зубаті щелепи, як у крокодила, й великі очі — але там, де було вишито постать вершника, нитки розкуйовдилися, перетворюючи зображення короля на розмиту тінь.

Оберон.

Чого я злякалася?

Що там казав Максиміліан про владу вивороту над людиною? Чомусь на ній не можна залишатися довго?

Я помотала головою. Якщо йдеш над прірвою — не можна дивитися вниз. Десь тут, зовсім поруч, тягнеться червона нитка; я не можу піти, поки не відшукаю.

Я змахнула мечем. Зшивач слухався мене щоразу впевненіше; гобелени — та й увесь світ — знову обернулися до мене виворотом. Червона нитка мала впадати в око; ось тільки тут забагато курних грон, брудних сплетінь, зашкарублих вузлів…