Розділ одинадцятий Шиття

Крім мене, в Храмі-Музеї нікого не було. Речі, що мали зберігати пам’ять, виявилися банкрутами і втратили все, їм довірене.

Я вдарила посохом об камінь. Спалах злетів угору, під купол, і на мить опромінив його зсередини: позеленілий, у патьоках, у сірому ганчір’ї старого павутиння. Я вдарила ще раз, бо хотілося знести це зрадницький музей, спалити тут усе, розігнати пацюків і павуків… але в цьому новому спалаху я побачила людську постать у темряві, в далекому храмовому закапелку.

— Агов! Тут хтось є?!

Зітхання.

Я глянула нічним зором. Першої миті здалося, що це все-таки Оберон — нехай і не в плоті, але примара його. Я помилилася. Це була примара зовсім іншого чоловіка — невисокого, дуже широкоплечого, з пухнастою, ніби віник, бородою. Він сидів, як мені спершу здалося, на перевернутому човні. Я придивилась і зрозуміла, що то дерево з підрубаними гілками та корінням, покладене на бік і перетворене на ослін.

А коли придивилась уважніше, побачила, що дерево кам’яне.

— Ви не людина, — сказала я, скеровуючи на нього посох.

— Я спогад, — сказав він і посміхнувся.

Я прочистила горло:

— Мені здалося, що тут усі спогади повиздихали.

— Поздихали, — легко погодився він. — Дивне місце. Тут скоїлося лихо?

— Величезне, — я ще й досі тримала посох навершям йому в груди. — Може, й невиправне.

— Ти знаєшся з некромантом?

Я здригнулася:

— Звідки ви…

І відразу впізнала його.

Це його обличчя — темно-брунатне, зсохле — підіймалося із разверстої могили. Це його заплющені очі нагадували сучки на дереві. Він прочитав муку впізнавання на моєму обличчі, примара трішки підсунулася, відкриваючи для мене напис на кам’яному дереві.

«Встановлено на честь приєднання Лісових земель до Королівства», — було висічено на камені.

— Ох, — сказала я. Посох у моїй руці здригнувся й опустився.

— Я трохи стривожений, — сказав Лісовий Воїн. — За старих часів жоден некромант не смів господарювати в Королівстві. І вже ж звичайно, з’являтися отак, із лихими намірами, на мою могилу… Навіщо ти заступилася за нього? Не соромно?