— Іди, магу дороги, — розпорядився Уйма. — Тут справа племені, нема чого тобі…
Я не встигла навіть обуритися. Людожери знову пішли в наступ, і камінь, пущений із пращі, просвистів поруч із моєю головою.
— Мохощипи! — заверещала Філумена. — Листогризи!
Напевно, ці образи були зовсім уже непристойними з погляду остров’ян. Озвірілі, вони кинулися на нас, ніби кипляча смола з високої стіни. Уйма врубався в гущу, й відразу троє відсахнулися перед його тесаком; Філумена прикривала спину своєму королеві й чоловікові, її сокира розмазалася в повітрі, обертаючись, як скажена. Я раз за разом змушувала посох випльовувати блискавки, але сила в мені висихала, й кожна наступна блискавка виходила блідішою за попередню. По спині градом котився піт, здавалося, минуло півгодини, не менше — коли людожери раптом відступили, і Уйма, заюшений кров’ю, стояв уже, потрясаючи тесаком, посеред порожнього витоптаного майданчика.
Філумена важко дихала. Накидка злетіла з неї, вона стояла в шкіряних штанях і хутряній короткій маєчці, а м’язи випиналися на голих тонких руках.
— Здорово б’єтеся, принцесо, — насилу вимовила, бо язик занімів. Вона скосила на мене око — й царствено прихильно кивнула.
На пристані хрипко затрубили в ріг.
— Короїди, — просичав Уйма. — Вони вшиваються.
* * *Цієї ночі кораблі остров’ян під чорними й червоними вітрилами, зі звіриними хвостами замість прапорів, полишили місто. Заборони на людожерство більше не було. Якби Уйма перший дозволив своїм воякам повернутися до традицій предків — зберіг би й примножив свою владу. Але Уйма, який не пам’ятав Оберона, все-таки наполягав, що їсти людей недобре. Це коштувало йому трону й мало не коштувало життя.
Його суперника звали Турма Двахребти. Ведучи флотилію разом із військом, він заприсягся з’їсти Уймину печінку на очах в одноплемінників, і, наскільки я встигла пізнати остров’ян, це не було пустим вихвалянням.
Як на зло, вірними Уймі залишилися старі, кволі, або покалічені в боях людожери. Ніч стояла тиха; вони обсіли багаття на спорожнілій площі та постогнували й тихо скаржилися один одному. Не раз і не два мій вигострений слух вловлював сумні зітхання: от скільки свіжини валяється… Хуга Проглот, списом убитий, не старий іще та вгодований… З’їсти б шматочок… Мене починало трусити від цих боязких жалібних скарг.
Уйма сів біля окремого багаття. Філумена взялася шукати дрова; витягла з сусіднього будинку оббите оксамитом крісло, спритно обробила його своєю сокирою, перетворила на скіпки.
— Уймо, — озвалась я.
Скинутий король підняв голову. Кров на його обличчі запеклася, стягуючи шкіру.
— Я їх поверну, — пообіцяв він похмуро. — Післязавтра вони стануть на стіни й захищатимуть замок.
Він був, як і раніше, величезний і грізний. Цей чоловік зроду не кидав слів на вітер, але я знала, що саме зараз він говорить дурниці: втраченої влади так просто не повернеш.
Половина ночі збігла. Тепер, коли бій скінчився, збудження минуло — а сили майже не лишилося. Дивлячись у вогонь, я відчувала, як злипаються очі. Але ж я можу ходити між світами; можу повернутися додому, лягти у своє ліжко, випростати стомлені ноги…
Сидіти зі Зшивачем на боці було незручно. Я витягла меч і поклала собі на коліна. На тонкому лезі відбивалося світло багаття. «Він має властивість з’єднувати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого й захованого, лікує від втрати пам’яті, в деяких народностей слугує для освячення під час церемонії шлюбу, зшиваючи нареченого й наречену…»
Лікує від втрати пам’яті. Допомагає в пошуку зниклих. Оцей меч у моїх руках, але що мені робити тепер?
Я поклала долоню на руків’я. Ніхто зроду не вчив мене битися на мечах: вистачало магічного посоха. Зшивач здавався легким, але з дивно розподіленим балансом: центр ваги було зміщено до вістря, до «вушка голки».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зло не має влади» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ десятий Зшивач“ на сторінці 10. Приємного читання.