Розділ «Чарівні містерії Марини та Сергія Дяченків»

За цих умов видання творів, зорієнтованих тільки на підлітків, стає справою невдячною і не дуже вигідною. От якби вони захоплювали більші кола читацької аудиторії!

У результаті книжки, написані явно для підлітків, маскуються видавцем під «дорослу літературу» — і особливо добре це виходить, якщо йдеться про фантастику. Власне, більша частина пострадянської фантастики, зорієнтованої на опис чи космічних, чи фентезійних пригод, і є літературою для підлітків. Саме тому вона не дуже цікава для читача дорослого: проблеми, які вирішуються там, для нього неактуальні, уже давно раз і назавжди вирішені.

Але не тільки економічний фактор сприяє малочисельності книжок для підлітків. Річ у тому, що писати для підлітків навіть складніше, ніж для дітей. Як правило, підлітки набагато цинічніші, вони вважають, що вже пізнали життя, і при цьому відчуття фальші в них надзвичайно розвинуте.

Можна намагатися всидіти на двох стільцях водночас: писати пригодницьку фантастику начебто для дорослих, але зорієнтовану на підлітків — такий собі ерзац, квазідорослу літературу. Давно відомий рецепт її «приготування»: трохи доросліший за читача головний персонаж (себто 20-23-х річний), який за поведінкою та інтересами не дуже відрізняється від читача-яким-себе-уявляє-сам-читач. Проста, без порівнянь, красивостей і описів природи мова. Стрункий, динамічний сюжет. Якомога більше пригод. Трошки філософствувань, але — нескладних і беззаперечних; міркування на кшталт карамазівських «чи вартує щастя мільйонів однієї дитячої сльозинки» тут категорично заборонені!

Цей рецепт, простий і дієвий, використовується вже не один рік — і «ліки для розуму», виготовлені за ним, солодкі на смак, та руйнівні при вживанні.

Чудово це розуміючи, Марина та Сергій Дяченки обрали інший шлях, складний, але цікавий. «Ключ від Королівства» потрапляє до нечисленної категорії книжок, які є дзеркальною протилежністю згаданим вище «Трьом мушкетерам» чи «Володарю перстнів». Ті писалися для дорослих, але стали традиційним підлітковим читанням. «Ключ» — навпаки, написаний для підлітків, напевне буде цікавим і читачеві дорослому. Тут, свідомо чи мимоволі, Дяченки грають на полі, де вже здобули свої кубки першості Джоан Роулінг, Туве Янссон, Льюїс Керролл.

Однак зауважимо: «Ключ» — не просто казка, він (і в цьому теж книжка Дяченків стоїть на перетині жанрів) є водночас представником модної нині фентезі. У чому відмінність? Перш за все — у ступені серйозності, у тому, чи грають персонажі «за дорослими правилами», чи все-таки бавляться в чергову «рольовку». У казці завжди чітко позначені ролі та оцінки: той злодій, цей герой, той поганий, цей добрий. У фентезі світ може залишитися біполярним, із протиставленням добра і зла, однак тут однозначність буде втрачена — натомість героям, навіть якщо вони діти, доведеться жити за отими самими дорослими правилами, а не дивитися на світ дорослих з точки зору дитини, трохи відсторонено.

Жанр підліткової фентезі (young adult fantasy) існує вже не один десяток років, як і жанр підліткової наукової фантастики (young adult SF). На Заході він дуже популярний і має свої внутрішні градації, як і доросла фантастика: тут можуть бути гумористичні книжки, книжки, орієнтовані на дівчаток, та ін. Деякі автори навіть стали відомими, працюючи переважно в цьому жанрі, скажімо, Пірс Ентоні зі своїм довжелезним, на кілька десятків томів, серіалом про магічний світ Ксанф.

Але й «тверді», дорослі фантасти часто звертаються до молодшої аудиторії — і тут у Дяченків теж є свої славні попередники. Найяскравішими творцями підліткової фантастики за радянських часів були Владислав Крапівін та нині покійний Кір Буличов, їхні книжки ніколи не залежувалися на полицях книгарень. Не нехтували читачами-підлітками й такі всесвітньо знані фантасти, як Хайнлайн, Урсула ле Гуїн, Андре Нортон, Роджер Желязни; писали книжки для підлітків навіть брати Стругацькі й Стівен Кінг! А серед вітчизняних письменників читачі старшого покоління легко згадають і Всеволода Нестайка з його містичними, саме підлітковими повістями, й Георгія Почепцова (нині більше знаного як фахівця з PR-технологій), і Юрія Ячейкіна…

«Ключ від Королівства» нічим не гірший за класичні взірці підліткової фантастики, і водночас достатньо цікавий, аби припасти до смаку читачеві дорослому. У книзі панує легкий, «фірмовий» дяченківський стиль, коли історія багато в чому стає схожою на виставу: маємо певну умовність декорацій і на цьому тлі напрочуд живих, об’ємних персонажів. Рушійною силою для сюжету стають насамперед внутрішні протиріччя героїв, а фантастичний антураж лише дозволяє авторам чіткіше, контрастніше виявити ці протиріччя, зробити конфлікт якомога напруженішим. І розв’язати його несподіваним, часто парадоксальним шляхом.

За цих умов «спрощеного антуражу» кожен елемент історії стає важливим, перетворюється на стрілу, що мусить влучити у мішень.

І придивившись уважніше, бачимо: начебто типова підліткова фентезі в Дяченків стає своєю, особливою, цілком оригінальною (хоча й спирається, звичайно ж, на досвід і традиції великих попередників).

Не претендуючи на повноту осягнення авторського задуму, все ж спробуємо зрозуміти, у чому, власне, полягає особливість саме дяченківської фентезі для підлітків.

У те, що діти мають деякі надзвичайні можливості, здається, вірять навіть дорослі. Можна пояснювати цю віру чим завгодно: апелювати до дідуся Фрейда (буцімто діти ще не пізнали першородного гріха, бо не забивають голову проблемами статевих відносин), згадувати про «дитячий погляд на світ», себто про вміння дивуватися найпростішим (для нас) речам, бачити дивне у буденному. Так чи інакше, але віра у дитячу незвичайність і надзвичайність підтримується багатьма письменниками. Скажімо, у того ж Стівена Кінга саме діти часто не просто стають носіями дару, а й рятують дорослих, допомагають їм зрозуміти, що саме відбувається.

Від концепції дитини з надприродним даром лишається один крок до дитини, яка є чарівником (чи від народження, чи може ним стати завдяки навчанню). Джоан Роулінг не перша використала ідею школи чародійства, згадаймо хоча б класичного «Чарівника Земномор’я» Урсули ле Гуїн. Але саме Роулінг вдало поєднала у своєму «Гаррі Поттері» кілька важливих оповідних елементів: буденність шкільного навчання, у якій кожна дитина впізнає себе, чарівний антураж, таємниці й загадки минулого й сьогодення, похмурі пророцтва, нестерпних родичів, у яких доводиться жити головному герою… Його життя аж ніяк не можна назвати безтурботним — і, що дуже суттєво, основні клопоти Гаррі лежать не тільки в площині боротьби з чудовиськами й лиходіями-чаклунами, вони, ці клопоти, цілком буденні, типові для дітей цього віку. Гаррі росте, його турбують проблеми взаємин із дівчатками, він протистоїть хлопчкам-хуліганам, його дружба із Роном та Герміоною зазнає випробувань…

Це вдале поєднання чарівності й буденності ми бачимо і в «Ключі від Королівства». Головна героїня книжки, Ліна Лапіна, росте в сім’ї без батька, вона низенька, і тому її часто ображають у школі. Але дивний незнайомець на ймення Оберон пропонує їй аж ніяк не компенсацію у вигляді безтурботного життя в чарівному Королівстві. Пропозиція Оберона, по суті, є проханням про допомогу. І якщо вперше Ліна потрапляє до Королівств просто з цікавості, то залишається в ньому і пристає на пропозицію Оберона цілком свідомо: знаючи, що королю потрібна «не мала дівчинка, а солдат»!

Вона погоджується — і не лише тому, що думка про втрачений шанс не даватиме їй спокою все життя. Насамперед тому, що боїться презирства з боку Оберона.

Це дуже важливо: свідоме прийняття рішення, коли чітко розумієш всі можливі, а не тільки позитивні наслідки твоїх вчинків. Це — свідчення дорослості, точніше, першого кроку на шляху до неї. Адже Ліна все-таки ще дитина, вона щиро захоплюється дивами Королівства, мріє про крокодилоконя (от би разочок проїхатися! Або хоча б у нього народилося лоша й можна було б узяти його додому!), радіє, коли їй дарують справжній посох чарівника…

При цьому Дяченки не грають із головною героїнею в піддавки: магічні здібності вона має від природи, але вчитися їх використовувати дівчинці доводиться щодня і виходить це не одразу.

Зауважимо: автори не пішли шляхом, проторованим пані Роулінг, а до неї — багатьма іншими фантастами й казкарями. Дяченкам не потрібно наганяти обсяг, детально описуючи, як власне працює вигадана ними магія. Не вона є наріжним каменем «магічного реалізму», фундаментом, що гарантує правдоподібність вигаданого світу. У віртуальному театрі Дяченків надто ретельно виконані декорації взагалі не потрібні. Кожна дрібниця, кожен штрих нового дивного світу, якщо вже вони потрапили на сторінки книги, неодмінно працюватимуть на авторський задум, а решта красивостей безжально відсікатиметься.