Розділ двадцять восьмий Кінець дороги

— Я їх одружила. Це насправді? Вони тепер дійсно чоловік і дружина?

— Вони давно вже чоловік і дружина, Ліно, річ не в тому, хто їм влаштував одруження…

Вони люблять одне одного й ніколи не розлучаться. Принаймні хочеться вірити.

— Ваша величносте, — ризикнула я запитати. — Якщо ви бачите, що вони… ну… навіщо решта п’ять наречених? Адже це все сталося, тому що принц і Ельвіра, ну… втекли від такого життя. Їм просто хотілося бути щасливими.

Оберон відставив убік посох. Я знову починала відчувати ногу: вона була вкрита ціпками. Я змерзла, мене морозило.

— Ти думаєш, я цього не розумію? — тихо запитав король.

Я мовчала. Вийшло, ніби я вважаю Оберона дурнішим за себе.

— Одягайся… Тепер я тобі розповім. Коли ми вирушили в путь, ні про яку любов не йшлося — був принц, і було шість принцес-наречених, кожна на щось сподівалася. Ці шість надій підтримували Королівство в дорозі, ніби шість маленьких крил. Однак у дорозі всі відчуття загострюються — принц зробив свій вибір завчасно. Я просив його бути розсудливим. Я пояснював йому, чим загрожує Королівству його свавілля. Проте він слухав тільки Ельвіру…

Я сіла на столі. Моя нога була вкрита пухирцями, проте абсолютно ціла. Тільки маленький шрам під коліном нагадував про колишню кульгавість. Може, Оберон його спеціально залишив — на згадку?

— Ваша величносте, — я боялася того, що збиралася сказати, але все-таки промовила: — Хіба так можна — використовувати… надію принцеси-нареченої? Знаючи, що п’ять надій із шести все одно будуть обдурені?

Оберон різко обернувся. Я заметушилася:

— Я розумію… Королівство мусить знайти нове місце, це потрібно для загального блага, для всього світу… Але надія на щастя — адже це не дрова, щоб ними палити багаття?

Оберон узяв мої штани, що лежали на спинці крісла. Штани були зовсім сухі, тільки задубли трохи від морської солі.

— На, — він поклав їх мені на коліна. — Ліно, ти коли-небудь мріяла вийти заміж за принца?

— Ні. Тобто так… Тобто всі дівчатка мріють, коли їм років дванадцять. Напевно. Але… — я затнулася. У мене ледве не вирвалося, мовляв, хто познайомиться з принцами поближче, той не мріятиме про них. — Ваша величносте… відверніться, будь ласка.

Оберон відвернувся. І так, стоячи до мене спиною, сказав:

— Давай-но тепер я розповім тобі, що сталося з нами, коли ви зникли. Ельвіра… мила дівчина, однак, чесно кажучи, і без неї ми б жили спокійно, як і раніше. Втрата мага дороги — важкий удар, я не був упевнений, що зможу вивести Королівство з біди. Але найстрашніше, Ліно, не це. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що в Королівстві у кожного є своє місце? Так от принцеси-наречені раптом стали зайвими. Вони вже не були нареченими. Вони перестали сподіватися, а почали ображатися, сердитися й ненавидіти — одна одну, принца, мене, всіх. Уявляєш?

Я насилу застебнула штани.

— Це було схоже на нарив. Іде здорова людина, сильна, раптом її ніби розпирає зсередини, і вона починає розсипатися на частинки. Так і наше Королівство. Я кілька днів не наважувався рушити з місця — чекав, що ви повернетеся, все чекав і чекав…

— Але ж я не знала! — вирвалося у мене. — Я не думала…