Розділ двадцять сьомий Розплата

— Подумала… Я все одно до неї не повернуся.

— Чому?

— Бо я — зрадник.

Він довго мовчав.

— Ви ж самі знаєте, що я — зрадник.

— Ліно, — сказав він майже тужливо. — Ти можеш розповісти мені, що сталося?

— Нехай вони розкажуть.

— Вони не розкажуть! Вони брехатимуть, безглуздо, по-дурному, але брехатимуть і дивитимуться наївно в очі… І тебе змусять.

— Мене не змусять.

— Уже змусили! Та з них ніби з гуски вода, а ти зі скелі стрибаєш…

Під ногами у короля поскрипував гравій. Він ніс мене легко, ніби мені були рочків зо три.

— Чому він такий?

Оберон важко зітхнув, я відчула, як піднялися й опустилися його груди.

— А який він? Просто хлопець. Просто слабо-вольний. Просто егоїст. Мало таких?

— Не знаю.

— Багато… Мені так соромно за нього, Ліно. Ти собі уявити не можеш.

— Можу.

Над нами пролетів птах. Король перехопив мене зручніше, я боялася поворушитися. Чи буде в мене ще шанс розповісти йому правду?

— Я билася з туманною королевою і перемогла її.

Він стиснув мене трохи сильніше.