Розділ двадцять сьомий Розплата

І раптом попливла над скелями, по повітрю, немов по ковзкому, в’їждженому санками, ногами та чиїмись пальтами льоду. Я ковзала вперед і вниз, ось уже піді мною море, і я зависла над хвилями метрів за три…

Я побачила свою тінь на поверхні води. Залементувала від жаху, втратила рівновагу й гримнула вниз, у море, у хвилі та бризки. Вода одразу ж натекла в чоботи, я злякалася — тепер уже тому, що тону, — заборсалася…

І намацала ногами дно. У цьому місці води мені було по груди. Я стала, велика хвиля підхопила мене попід пахви, пронесла вперед і кинула на пісок. Мокра, жалюгідна, я рачки вибралася на берег — поки інша хвиля не кинула мене об камінь…

У мене зуб на зуб не попадав.

— Ліно!

За два кроки стояв Оберон, а ще хвилину тому нікого поблизу не було!

— Ти що, з глузду з’їхала?!

Він вхопив мене за комір і ривком підняв на ноги. Він по-справжньому оскаженів: борода стояла дибки, зіниці розширилися, на щоках пунцово горіли червоні плями. Я злякалася, що він мене вдарить.

— Збожеволіла? — він сильно струсонув мене за плечі. — Так ніхто не злітає! Так навіть я не злітаю! Так можна розбитися, ясно тобі? Це ж чортзна-що! Це самогубство!

Він кричав на мене уперше в житті. А я дивилася й не розуміла, чого він хоче.

Він раптом перестав кричати. Придивився. Сказав іншим голосом, тихим і хрипким:

— Ліно, ти що?

Я мовчала.

— Ліно, — сказав він із жахом. — Ти…

Він випустив мене, і я сповзла, мов дірява надувна лялька, на пісок.

Король стояв наді мною. Вітер роздував його дорожній плащ. І шуміло море. І повзли по мокрому піску камінчики, які відносила хвиля.

Оберон нахилився і взяв мене на руки. І кудись поніс. Я чула його кроки, дихання і бачила, як летять по небу хмари.

— Ліно, так не можна.

— Чому?

— Бо це нерозумно. І ще тому, що людина відповідає не тільки перед собою. Про маму ти подумала?