Розділ двадцять третій Надія

— Ліно, — знову почав принц. — Ти як маг скажи: у чому наша помилка?

Я стенула плечима.

— Я ж маг, а не принцеса і не принц. Звідки я знаю, як засновують нові Королівства? — зауважила я.

— Добре… Як би вчинив Оберон?

Дарма він пригадав це ім’я. Я поклала ложку на край казанка.

— Ліно… Ну чого ти?

— Оберон ось що зробив би, — сказала я, стримуючи роздратування. — Він просто виїхав би перед ними верхи на Фіалку… і нічого б не сказав. Вони одразу ж визнали б його за короля.

— А якби у нього не було Фіалка?

— Тоді він вийшов би пішки. Глянув на них, і вони…

— Визнали б його за короля? Без слів? Чому?

— Бо він король! — я майже кричала. — Бо коли він прийшов до мене додому в куртці та простій шапочці, які у нас кожен хлопчак носить… я все одно зрозуміла, що він — король. Величність. У нього обличчя королівське. Не треба корони, не треба мантії. Нічого не треба. Якщо людина — король…

— А я не король? — страшним шепотом запитав принц.

Я замовкла, облизала губи.

— Я хіба так сказала? Просто ти запитав, що зробив би Оберон…

Ельвіра важко дихала. Дивилася на мене з ненавистю. Мабуть, раніше — кілька місяців тому — я злякалася б такого погляду. А зараз тільки усміхнулася:

— Не спопеляй мене очима. Я, може, більше за всіх хочу, щоб у вас було Королівство. Мені додому треба. Але, хай йому грець, я свій обов’язок виконала? Виконала. Я вас сюди привела? Привела. Давайте тепер виконуйте свій обов’язок, умовляйте їх, чи що, просіться на випробний термін…

Принц різко встав, відкинув ложку в пісок і попрямував до моря. Мушлі та дрібні камінчики обурено скрипіли під його чобітьми.

— Навіщо ти так? — запитала Ельвіра.

— Як? — здивувалася я. — Ну що мені тепер робити? Ви ж обіцяли мені Королівство!

— Олександрові бракує віри в себе! Ти мусиш підтримати його, а не принижувати… у таку мить!