Розділ двадцять третій Надія

Сутеніло. Принц мав рацію — зараз човнів у морі майже не видно. Усі жителі селища були тепер удома, і саме наставав час для явлення короля народові.

Узявшись попідруки, принц і принцеса пішли по смужці мокрого піску, як по килимовій доріжці. Я зачекала трішки й попленталася паралельним курсом — вище, берегом, від сосни до сосни.

Між селищем і морем було щось схоже на площу: високий камінь, немов пам’ятник, гладкі соснові стовбури, схожі на паркові лавки, різьблені дерев’яні ворота — вони стояли тут тільки для краси, бо огорожі навколо селища не було. Про наближення чужаків рибалки дізналися, звичайно, заздалегідь, бо звідки б тут узявся такий щільний, такий збуджений натовп. Усі, хто жив у селищі, виступили назустріч принцові та принцесі. Стрибали загорілі діти, ходили по піску колесом. Жінки вмлівали від цікавості — здалеку видно. Чоловіки намагалися бути статечними, проте й у них блищали очі й роззявлялися здивовано роти.

Ступаючи все повільніше, все величніше, принц і Ельвіра вийшли на середину площі й зупинилися.

Я потихеньку вилізла на схований серед сосен камінь. Стала навколішки. Відхилила колючі гілки від обличчя й виглянула, як партизанський розвідник.

Принц щось казав. На жаль, я не чула жодного слова — у соснах гудів вітер, відносив слова Олександра в море, до риб. Ельвіра слухала й привітно усміхалася. Жителі селища теж слухали, навіть діти не стрибати й не верещали. Я зручніше влаштувалася на камені. Скоро всі попадають ниць?

Олександр говорив. Рибалки слухали. Хвилини минали одна за одною. Дітвора заходилася знову гратися, і їхні крики, на відміну від неголосної мови Олександра, чудово долітали до моєї криївки.

Рибалки переминалися з ноги на ногу, переглядалися. У цих поглядах був подив.

Принц говорив. Обличчя його було спершу рожевеньким, потім стало буряково-червоним. Ельвіра все ще усміхалася, але усмішка була вимучена.

Що відбувається?

Я пригадала тривожне занепокоєння, що не давало мені спокою увесь день, міцніше вхопилася за соснові гілки — і раптом усе зрозуміла.

Та вони ж не схожі на короля й королеву!

Хоч скільки не начищай пряжки, не розгладжуй складки і старі мережива — принц і Ельвіра залишалися хлопцем і дівчиною, просто хлопцем і дівчиною, що припхалися казна-звідки і заявили права на трон. Королівський трон, якого в цьому селищі зроду, мабуть, не було…

Потихеньку, прагнучи не налягати на пошкоджену ногу, я зісковзнула з каменя.

— Я по-іншому це собі уявляв, — сумно пробурмотів принц.

Ми втрьох сиділи на гладкому сосновому стовбурі серед перевернутих човнів. Над морем підіймався великий жовтий місяць.

Місцеві жителі не хотіли образити принца й принцесу і не прогнали їх геть. Однак і до селища не пустили, сказали: треба порадитися.

— Про що їм радитися? Ну про що? Я не розумію…

На принца було шкода дивитися. Ельвіра сиділа, підібравши спідницю, суворо стиснувши губи. Як милість від жителів села нам була запропонована вечеря: казанок юшки й окрайчик хліба, за яким ми так скучили, що негайно зжували його до крихти.

Юшка залишилася. І зараз ми повільно хлебтали з одного казанка трьома круглими дерев’яним ложками.