Розділ шістнадцятий Бродячий час

Стражник упав.

Оберон скочив у сідло за моєю спиною, розвернув крилатого коня. Стражник лежав на спині. Очі його зблякли і запали. Шкіра обвисла коричневими зморшками. З лисого черепа обсипалися, як осіннє листя, поодинокі сиві волосинки. Цей хлопець, ще недавно такий хвацький, виглядав років на дев’яносто…

Незважаючи на тремтливе повітря навкруги, Оберон зіскочив на пісок, з натугою підняв лежачого, перекинув через сідло.

— Ліно! їдь… Швидше! — наказав він.

Я вдарила Фіалка п’ятами. Крилатий кінь помчав, злітаючи і м’яко опускаючись, збиваючи кошлатими копитами фонтанчики піску. Це було б чудово, якби не моя ноша; я вчепилася в страшну чорну людину, яка, здавалося, розкладалася на очах.

Він захрипів. Він був живий.

Я озирнулася.

У небі, поряд із маленьким білим сонцем, летіла, розкинувши руки, людська постать.

— Це час, Ліно. Просто вбивця-час.

Шатра більше не було. Зате було джерело. Слуги почистили його, принцеси обклали по колу білими камінчиками. Ми з Обероном сиділи на пожухлій траві, пили по черзі крижану запашну воду й упівголоса розмовляли.

— Він… помре?

— Не сьогодні. І не завтра. Такі рани погано лікуються. Однак він перестане старіти. Від сьогодні він потихеньку молодшатиме. Через десять років стане міцним старим, через двадцять — літньою людиною, а років через п’ятдесят стане таким, як був… до того, як його накрило.

— А потім? Буде дитиною?

— Чесно? — Оберон потер підборіддя. — Не знаю. Але в нього довгий вік… якщо, звичайно, Королівство виживе.

— Як же не виживе, — сказала я з докором. — Після всього, що трапилося… Хіба нам ще щось страшне?

— Не знаю… — Оберон похитав головою. — Хотілося б вірити, звичайно, що основні неприємності позаду. Ми пройшли пустелю, і щодень усе більше сподівань, що ось-ось знайдемо нашу нову батьківщину. Ти собі не уявляєш, Ліно, яке прекрасне нове Королівство. Які добрі дива творяться навколо. Які заповітні бажання збуваються. Я тебе прошу: не поспішай повертатися у свій світ одразу, залишся хоч на тиждень — ти побачиш таке…

Оберон мрійливо всміхався. Обличчя його повністю перемінилося, він помолодшав років на двадцять.

— А знаєш, Ліно? Зараз я і сам повірив, що ми близько до мети. Раніше у мене не було такого відчуття.

— А коли? — сподівання переповнювали мене. — Завтра?

— Можливо… Хоча, найімовірніше, все-таки за кілька днів.