Розділ «8. Перші трофеї. Німецький розум»

До того часу в нас уже виник деякий план. Ми вирішили, що ці несподівані трофеї допоможуть нам на шляху до Карпат. Відтак, нам потрібна була руска уніформа й документи, так само як і їхній «віліс», що все ще занурювався радіатором у воду. Виявилося, що Віллі, крім того що маркшейдер, ще й водій.

– Чому ж ти казав, що служив у піхоті? – запитав я тоді у нього.

– Піхота – то вже потім… – почав було колишній піхотинець.

– А чи знаєш, що ти вбив українця? – вирвалося у мене, коли побачив з документів, що той шоферина, якого він наздогнав у глинянику, мав прізвище на «-енко», і мені здалося, Віллі не на жарт злякався.

Вочевидь, моє запитання пролунало для нього як постріл. Різко випрямивши спину, він не втримав рівноваги й, зісковзнувши з насипу, опинився по коліна у воді, поряд з передніми колесами «віліса». Але я зовсім не хотів лякати свого друга, який показав себе непоганим солдатом.

– Хоча, якщо подумати, то який він українець? Холуй він, а не українець, – відповів я начеб самому собі. – Катав стільки кацапні й не скинув десь у кручу… Либонь, ще й вислужувався, щоб довірили.

– Тоді б вони його!.. – зробив характерний жест ребром долоні по горлу Віллі. – Як це по-вашому: або-або?

– Або-або!.. – повторив я вслід за колишнім піхотинцем і хотів йому заперечити, але подумав, що якось по-дурному закипаю.

Мабуть, від безвиході. Треба б заспокоїтися і по-тверезому прикинути, що робити далі, подумав я і, сам не знаю для чого, ще раз хлюпнув з бутля у кварту й перехилив одним махом. Занюхав рукавом, а тоді, відібравши потрібні нам документи, запитав у німця, чи не треба йому допомоги. А потім додав, що він думає про наші трофеї.

– Про кого?

– Про це? – кивнув на розкладені по дамбі речі і зброю. – Могли б ми протриматися хоч з тиждень, як ти гадаєш? Сам знаєш, які вони вояки.

– Ми двоє? Так, может даже… – відповів мені Віллі своєю каліченою російською, але, як мені здалося, вже аж занадто впевнено.

Мені ще кортіло поговорити, але після цих слів колишнього піхотинця вермахту яка вже дискусія? Чи то від того, що я давно не вживав, та чарка так ударила в макітру, а ще на додачу все за день пережите, але настрій у мене справді був на диво піднесений: якщо не війну всім москалям оголошувати, то бодай якогось паршивенького поїзда під укіс пустити! Та найближча колія була аж за дванадцять кеме, та й то якщо напряму через Горинь, у Ланівцях, і ця віддаль мені тоді під настрій, вочевидь, стала єдиною перешкодою.

– Я їм дякувати. Не дуже били, могли більше, – сказав Віллі. – Били, але не вбили. Могли багато разів убити…

– Але згадай: скількох вони таких, як ти…

– Феґлє дайне!..[19] І таке було, – погодився зі мною Шуберт.

– А де тебе взяли, Віллі? У плєн де попав?

– Ростоф, знаєш? Болшая…

– Ага, дупа! – само вирвалося у мене, бо це вже було, мабуть, на рівні рефлексу, коли я чув те його слівце. – Болшая, болшая!.. Болшая дупа! – повторив я, ловлячи себе на думці, що й справді сп’янів від кварти сивухи.

Тим часом колишній піхотинець нарешті знайшов у машині молоток, і коли він кілька разів з усієї сили вгатив ним по «монахові», я враз почув, як вода з того боку греблі зашуміла бурхливим потоком у вільшаник.