Розділ «8. Перші трофеї. Німецький розум»

– Диви, не випусти всієї води, а то люди нам потім не пробачать! – гукнув я, але Віллі мене заспокоїв, що за його розрахунком рівень води опуститься всього на метр-півтора.

Німецький розум мого товариша ще раз став нам у пригоді. Приспустити став було його ідеєю. І поки витікала вода, ми збирали в іншому кінці Ставок заглушену гарнізонниками рибу. Поки я її щинив, Віллі приніс сушняку з лісу, і ми встигли запекти рибу над жаром ще до того, як вода відійшла від коліс, залишивши слизьку намулу.

Ми накидали під колеса патиків і гілляччя, й коли колишній піхотинець, газонувши, дав задній хід, наш трофей, заревівши, буквально вистрибнув на греблю, ледь не перелетівши на той бік.

На страдницькому гостроносому обличчі баварця, з гострою жовтою щетиною на підборідді й кадику, чи не вперше засяяла усмішка. І тих два-три зуби, що йому не вистачало, цілком компенсував вогонь у його очах.

– Шау ма маль. Бензину ще трохи є! – гукнув він мені з кабіни.

– На скільки?

– Більше пів!..

– А може, ще трохи повоюємо, Віллі, га? Почнемо віддавати борги? – Я ще був під враженням того, як хвацько він витяг з намули «віліса». – Гатити тих серунів, що нам ще залишається? І ми тепер на колесах…

– Ти п’яний, – буркнув Віллі. – До Карпат бензину трохи мало… – Тепер ми помінялися ролями, вже колишній піхотинець начеб заспокоював мене, проте я стояв на своєму.

– Навряд чи у мене ще буде така можливість, поки Америка оголосить війну савітам…

– Шайсе![20] Кляті роки… Війна уже давно конєц. І доки я буду слухать такого дурня, як ти?

– Ця війна ще не скоро закінчиться, – кинув я. – А для мене вона не закінчиться… – Хотілося сказати «ніколи», але, спершу передумавши, все ж не підібрав нічого ліпшого, то після паузи так і сказав: – Не закінчиться ніколи!..

– Я буду мити уніформу, – кивнув на скручені у клубок закривавлені гімнастерки колишній піхотинець, коли ми сіли на греблі їсти рибу. – Треба іти прощатися з мати… – начеб нагадував він мені.

– Й-а, гер майор[21], – щедро, відразу аж настільки, підвищив я у чині колишнього піхотинця і вже удруге за день побачив на його обличчі щось схоже на усмішку.

– Шаумамаль, – повторював він, і ще додавав: «Ґелль?[22]» Утім, я вже досить довго слухав ці його приповідки, аби зрозуміти, що насправді вони нічого не означають.

– Тепер ми на колесах і можемо ще трохи попартизанити й тут. Віллі, невже ти ніколи не мріяв опинитися в українських партизанах?.. – Я знав, що ці питання його лише дратують, але не міг нічого з собою вдіяти й продовжував. – Дивися, вже десять років після війни, а ми ще й досі тут. Народ України тебе не забуде, Віллі…

Напевне, він думав, що я навмисне над ним підсміююсь, бо спершу його реакція була досить спокійною.

– Віллі, а якщо ми затримаємося ще на день? Це прохання, – сказав я.

Коли він зрозумів, що я вже не жартую, то навіть на юшку в ложці перестав дмухати. Він випрямив шию, і я помітив у нього на підборідді завислі на жовтій щетині кісточки з риби.

Я говорив начеб між іншим, сьорбаючи юшку, та коли я закінчив, Віллі перестав їсти. Він підвівся, відійшов від казана й сів спиною до мене. Виглядало на те, що він образився, але показував це якось зовсім по-дитячому.