Розділ «8. Перші трофеї. Німецький розум»

За грабовим лісом була смуга соснини, яку ми швидко проминули, а тоді баварець нарешті вивів мене на глиняник, де він привалив того шоферину І я віддав належне колишньому піхотинцеві, який уже орієнтувався у нашому лісі досить непогано.

Проте у глинянику нас чекала несподіванка. Навпочіпки відкочуючи важкі глиняні катуляки, бо далі були пищатинецькі поля й дорога на Крем’янець і нас хтось міг побачити, ми довго не могли повірити, що під глиною нікого нема: ні живого, ні мертвого.

– Заспокойся, він дав драла, – поплескав я по плечу колишнього піхотинця, розглядаючи червоні цятки на брилах. – Зате тепер тобі ніхто не дорікне, що ти вбив українця, хоч і холуя. Ти його тільки поранив…

Колишній піхотинець понуро розглядав своїм одним оком подарований мною парабелум, начеб зброя була у чомусь винна.

– Віллі, скажи чесно, ти просто залишив його, думав, сам сконає, бо не хотів добивати. Так чи ні?.. – Баварець продовжував мовчки розглядати парабелум, але й без його відповіді мені було все зрозуміло.

Отож, відколи він прикидав гарнізонника брилами у глинянику, минуло вже години три, якщо не більше. Той уже міг дійти і до Пищатинець, і до Підгаєць. Залежно від того, коли він з-під тієї глини виліз. А міг заховатися за найближчими кущами…

– Чому винен? Що служить армії? – буркнув Віллі, й у нього знову вийшло начеб випльовування слів.

– Щось не розумію, а ти, взагалі, за кого?..

– Я думав, він помер, – розводив руками Віллі. – Одна смерть…

– Тепер будуть ще дві. Наші з тобою. Бо ти так вирішив. Що ж?.. Напевне, тобі треба просто іти і знову здаватися, – сказав я. – Тільки тепер вони тебе землеміром не поставлять, а самі тобі відміряють…

– Ду біст фантазер, – цього разу німецькою відповів мені колишній піхотинець, але я зрозумів його без перекладу, і ще я зрозумів, що здаватися він не хоче.

А може, він просто хотів, щоб його слово було останнє? Моя репліка про землеміра, як завжди, його образила.