Розділ «11. Ластівка з дощу»

– Та щось таке. Я ж кажу, земляних робіт майстер…

– Гляди, як би він ще й тебе не закопав. Пам’ятаєш, які ті німаки були зверхні, поки їм тоді на пищатинецькому шляху не дали?..

Але замість відповіді я розплющив око. Спершу праве, начеб прицілюючись, а потім і ліве. Я побачив оголену спину з цяткою родимки на лопатці, тонку талію, а з-під ліктя, коли вона стріпувала блузку, стирчав гострий сосок, мов родзинка на великодній пасочці.

Уля відчула, що я спостерігаю, оглянулася.

– Безсовісний… Ти ж мав не дивитися, – кинула вона через плече і враз повернулася до мене всім корпусом, і тепер уже ніяка сила не примусила б мене заплющити очі.

Її великі білі груди обвисали аж на живіт. І мені враз перед самим собою стало незручно за цю мою спостережливість і водночас дуже хотілося доторкнутися до них. Тепер, серед білого дня, я безсоромно розглядав Улині принади, і мені це подобалося. Але їй самій, вочевидь, було не дуже затишно від мого пожираючого погляду. Вона схрестила на грудях руки, і я помітив, що на її ліктях і плечах повиступали «сироти».

Я згадав про ту армійську ковдру, що прихопив з «віліса», коли йшов сюди. Але її ніде не було, поки я побачив, що сиджу на ній. Підвівся і цього разу навіть не відчув болю у нозі, схопив ковдру й обкутав нею дівчину.

– Ой, така колюча!.. – стенула вона плечима, зиркаючи на мене знизу вгору.

Я обняв її, пригорнув до себе. А коли я підставив знизу свої руки, її груди виявилися несподівано важкими й прохолодними на дотик.

– А у тебе теплі руки, – сказала вона. – А сам ти мокрий, скидай свою маринарку.

– Там, у машині, ще є трофейне обмундирування. Може, збігати, потривожити Віллі?

– Нікуди не треба бігати… Стій тут…

Поки я притримував на її плечах ковдру, Уля розстібала ґудзики на моїй запраній шахтарській робі, а тоді й на сорочці. У неї на чолі, щоках та шиї ще трималися росинки дощу, і я цілував їх, злизуючи… Її повні перса з твердими родзинками маленьких сосків – їх я цілував найдовше.

– Шкода, якщо дістануться кацапові, – тепер уже я посміхнувся до неї знизу вгору, струшуючи з ліктя мокру сорочку.

– Не бійся, не дістануться, – обхопила мою голову руками, а тоді почала цілувати в чоло, очі, губи…

Ковдра впала з її плечей на сіно, і ми лягли на неї… І потім я не відчув жодної холодної краплі, яка б зі стелі упала мені на спину. Чи то ми й справді так вдало лягли, чи дощ нарешті втихомирився… І пізніше, коли, залишивши Улю на сіні, обкутану трофейною ковдрою, я виглянув з клуні, то над лісом, на заході, побачив стрічку блакитного неба. Зі стріхи ще капало, але з неба замість дощу вже сіялася легка прозора мжичка…

– Не знаю, колись же вони кинуться пропажі? – згадав я про тих гарнізонників. – Мабуть, думають, що зашилися десь і п’ють…

– Про «п’ють…» я можу тобі також розказати. – Уля підвелася і почала одягатися. – Ти думаєш, що всі ці роки я тільки вчилася… Ти ж, напевне, і не знаєш, що я була в службі безпеки?..

– Ти була в СБ?.. – перепитав я; це зізнання мене й справді здивувало.

– Так, але про це ніхто не знає, і псевдо там у мене було не Ластівка, а Горянка…