Розділ «11. Ластівка з дощу»

– Я чув, що наших есбістів енкаведешники відразу розстрілювали.

– Ні, їх перед тим ще жорстоко катували, – понуро кинула Уля. – Але про мене вони не знали, ніхто не видав… Перший раз мене взяли випадково, побили, помучили, але ніяких фактів у них не було. Приїхав тато й забрав мене з району… А другий раз була спіймана на весіллі у Варки Кремнючки на передмірському Загорині. Зранку в селі була облава, і всі думали, що вони вже забралися, і ми з подругою вирішили піти. Але пізно ввечері хату, де було весілля, обступили енкаведисти… Усіх немісцевих відокремили, приставили варту, а тоді самі засіли до весільного столу.

Я уважно слухав, а Улянка розповідала, як потім її повели в іншу хату, де її збирався допитати сам начальник гарнізону. А щоб вона не здумала говорити неправду, наказав їй розпалити в печі і поставити гачок, яким пообіцяв припікати, якщо буде мовчати чи обманювати його… Але поки вогонь розгорявся і нагрівався гачок, той начальник настільки сп’янів, що після кількох запитань схилив на стіл голову і заснув.

– І що ж ти зробила? – запитав я і, дивлячись на одягнуту Улю, й собі почав одягатися.

– О!.. – засміялася Уля. – Коли він захропів, я на защіпки закрила зсередини двері, сховала під лавку автомат і, виглянувши, де стоїть вартовий, роззулася й тихо вискочила у вікно… Потім ще день пересиділа там же на Загорині у хаті тітки одного із стрибків, яка не була під підозрою. Але мене й не шукали. Видно, тому гімнюкові соромно було признатися, що так по-дурному упустив мене, навіть не встиг запитати, хто я і звідки, тая йому і не сказала б… Напевне, сказав своїм, що я чиста.

– То ти, я бачу, героїчна дівчина. І тепер аж двадцять кеме здолала, щоб навідати лісовика…

– То хіба полями двадцять, а дорогою більше…

– А я хіба про що? Ти ще більш героїчна, ніж я думав. Та й про СБ я не чув, – ще раз видав я своє здивування.

Але Уля, здавалося, слухала мене якось упіввуха. Вочевидь, власні спогади захопили її і ще щось, про що вона мені хотіла сказати, але начеб не наважувалась.

– І третього разу мене зненацька заскочили у тій же Передмірці, але вже не на Загорині, а у самому селі. Там у нас повно родини, ти ж знаєш. Але ходила я не до родичів, а верталася із Заруддя, що аж за Вишнівцем, куди носила важливого ґрипса, а дорогою назад зайшла до тітки, там я збиралася й заночувати. Бо ж удома так і сказала, що йду до тітки… Але не встигли й повечеряти, як почувся грюкіт і ті їхні окрики: «Открой!»…[29]

Уля так натхненно розповідала, примостившись на сіні й розчісуючи косу, що мені нічого не залишалося, як покірно слухати. І слухав я з інтересом… І про те, як вона, попросивши тітку не поспішати з відкриванням дверей, швидко через заднє вікно вискочила у двір і перебігла до хліва. У хліві підперла зсередини двері, однак вилізти на горище не було по чому, як тільки по корові, що стояла навпроти діри.

Зі слів Уляни я настільки чітко уявив і ту корову і те, як вона, спершу ставши на жолоб, а з нього – на корову, вхопилася за край стелі й видряпалася на горище, наче й сам був там з нею.