Розділ «11. Ластівка з дощу»

– До сала ще б цибулі, – сказав я і аж тоді зрозумів, що бовкнув трохи не те, і посміхнувся ніяково.

Уля й собі посміхнулась. Деякий час ми мовчки їли й слухали шелестіння дощу по даху й коноплях. Звичайно, вона думала про те, що тепер буде з нами, і я також про це думав.

– А може, й мені записатися до колгоспи? – підморгнув я їй, і це виглядало як ще одна спроба розрядити напружену мовчанку.

Але в очах дівчини, ще мить тому готових наповнитися слізьми, враз спалахнула іскорка, вона посміхнулася.

– Боюся, тебе туди не запишуть.

– Що ж, тоді залишається тільки лісником… – посміхнувся я їй у відповідь. – Хіба в лісники?

– Ти вже й так Лісовий, – нагадала моє псевдо Уля. – Куди ще далі?

– Думаю, довго бути Лісовим вони мені тепер не дадуть, тут уже не дадуть… – Я подивився на трофейний «пепеша» у кутку. – Може б, ти йшла, у дощ якраз непогано, я проведу…

– Ти що, не хочеш, аби я ще трохи побула? – перехопила вона мій погляд, нагнулася й підняла автомат. – У-у, важкий!

– Постав його, будь ласка.

– Гадаєш, я не вмію стріляти?

– Гадаю, що тобі того робити не варто.

– Дозволь мені самій вирішувати, що варто, а що ні, – хмикнула Уля, але все ж поставила зброю до стіни.

Тоді вона дістала з книжки гребінця, що слугував закладкою, й почала розчісуватися і посміхалася мені начеб винувато, коли не могла з першого разу роздерти косми. А потім почала викручувати, збираючи у жменю, краї спідниці і, нарешті, попросила мене заплющити очі.

– Ото вже буде радянських вчительок, – кинув я, заплющивши очі й намагаючись надати своєму голосу іронічної тональності, але вийшло якось дуже сумно, а я ще візьми й додай: – Будете читати рускі газети й водити дітей під їхні дурні марші?..

– Може, я зараз і нікуди не піду. Бо й сама не хочу… Невже я гірша за німаку? І де ти його виґрабав?

– То не той німець, що ти думаєш…

– Після того, як тих з гарнізону постріляли, що тепер казати? Де ти його взяв, того німця?

– Він баварець, а то є трохи різниці. І він якраз до стріляння не дуже, помагав мені закопувати, – почав я ніби виправдовуватися і вже навіть шкодував, що сказав Ластівці про Віллі. – Він – з «плєнних», на Донбасі до мене пристав.

– Що він там, на шахті, робив?