Розділ без назви (4)

-  Чудово! – блакитні очі пана Зета радо засяяли.

Пол навіть не коливався. Маєток і фабрика, що колись належали йому, лишилися на Західному Березі, а вдруге перетинати стіну хурделиці Пол не бажав.

Так почався новий етап його життя.

Спочатку він не міг заснути од виття Розламу неподалік – здавалося, ніби тривожні привиди, ламаючи примарні пальці, скребуться по стінах театру, кричать люто, жадаючи знайти хоч малесеньку тріщину, якою можна потрапити у теплу оселю. Збожеволієш від того виття! Недарма ніхто більше не жив так близько від Розламу. Це нагадувало дитячі кошмари, коли малого Пола переслідували нічні жахіття. Проте скоро Крук перестав чути привидів, і спокійний сон повернувся.

Робота виявилася справді нескладною. До нового імені він звик швидко. Невеличкі вистави, які пан Зет вигадував самостійно перед кожним виступом, тривали не більше тридцяти хвилин. Все, що вимагалося від Пола – приблизно запам’ятати оповідь і дії своїх ляльок, після чого імпровізувати. Спочатку водити казкових героїв на своїх руках було незвично, руки та спина дуже втомлювалися. Але потім все стало значно легше, і Крук надійно увійшов у робочий ритм театру.

Пан Зет рідко повторювався у своїх виставах і лише зрідка вдруге ставив ті, що найбільше подобалися публіці. До лялькового театру приходило багато людей. Колись він був суто дитячим закладом, але після Розламу, коли на Східному Березі не залишилося з розваг нічого, крім пабів та борделів, люди потяглися до театру. Пан Зет особисто приймав вхідну платню: рідко коли платили монетами, зазвичай розраховувалися дровами, вуглинами та їжею. Навіть деякі бандити приходили на вистави; що цікаво, жодна з п'яти банд, навіть «шакали», не намагалися встановити свого патронату над прибутковим театром.

-  Як ви змогли, пане Зет? – спитав якось Пол. – Платять всі. Лаються, проклинають, але слухняно платять. Чому ж вас вони оминули?

-  Може тому, що мій театр стоїть заблизько до Розламу, – посміхнувся пан Зет, його монокль таємничо зблиснув, – а може тому, що мистецтво криміналові непідвладне.

А може тому, думав Крук, що власник театру просто відрадив усім бажаючим вибудувати над ним «дах». Пан Зет умів говорити промовисто й красномовно. О, як він запрошував на вистави! А як прощався з гостями після виступу! Кожна його фраза була маленьким шедевром. Слухаючи теплі, ідеально підігнані слівце до слівця речення, які промовляв пан Зет своїм глибоким оксамитовим тенором, всі почувалися найпочеснішими, найбажанішими гостями. І вони обов'язково поверталися на нову виставу – заплатити, скільки можуть, зате побачити дивовижний виступ, що бодай на годину змусить забути промерзле засніжене життя, почути променисті слова, які ніхто й ніколи не промовляв на твою адресу. Пан Зет чудово знав, як грати – і він грав, на сцені й у житті, ляльками та почуттями людей; жив безбідно й радісно, наскільки це було можливо у теперішньому місті. Ні в кого не викликала ненависті його заможність – а це, погодьтеся, не абищо в місті, де можуть вбити за пригорщу монет.

Ніколи в його театрі не ставалося жодного насилля. Навіть бійці з різних банд тут не дивилися в бік одне одного. Театр став храмом Східного Берега, в якому не було місця ворожнечі. Крук міг лише подякувати долі за такий притулок і за такого роботодавця – якби вже не ненавидів її за те, що вона зробила з його життям.

* * *

Він долучився до лав банди у перший же вихід до міста.

То був четвер, тому репетицій та виступів не планувалося. Крук остаточно видужав і встиг тричі виступити на сцені – доволі непогано виступити, жодного разу не схибивши. Нічого складного у лялькових виставах не було. Варто лише згадати дитинство…

Пан Зет видав йому повний набір теплого одягу й попередив, що без всього цього виходити на вулицю – однаково, що приректи себе на вірну смерть, особливо після недавнього запалення легенів. Пол, ховаючи усмішку, клятвено пообіцяв, що вдягатиметься тепло й надійно. Така незвична турбота власника театру щодо свого асистента була для нього кумедною й зворушливою водночас.

Крук вийшов з театру й зупинився на сходах. Набрав повні легені холодного, кришталево чистого повітря. Підняв обличчя до сірих небес, що безупинно засівали стражденну землю білими зернятками, й видихнув клубок повітря, споглядаючи, як пара злітає вгору. Спершу його засліпило від сніжного пейзажу; потім очі потроху звикли. Мороз почав покусувати його вуха, і Пол, накинувши теплий капюшон, зробив перші кроки вулицями міста. Як незграбно! На болотах він розучився пересуватися у такій кількості одягу, і тепер почувався подібно до качана капусти. Яке щастя, що навколо були тільки порожні домівки та височенні кучугури! Крук не хотів, аби хтось побачив, як він заново вчиться ходити. На десятому кроці нагадало про себе хворе коліно, і на мить Пол захотів малодушно плюнути на цю прогулянку й повернутися до театру. Але одразу ж він подумки лайнув себе за слабкодухість і продовжив нелегку подорож. Незграбні кроки по свіжому снігу стали впевненішими, він ішов дедалі швидше і по деякому часі Пол уже крокував засніженою дорогою поміж білих будинків.

Крук не впізнав міста, до котрого повернувся. Чи звідси він колись пішов? Засніжені пусті квартали, розбиті страхітливим Розламом, поділені між бандами, знекровлені й безлюдні – ні, такого міста він не знав.

Пол крутив головою, потроху згадуючи місцевість. Колись, іще з маскою на обличчі, він проїздив цими вулицями на своєму кебі. Тоді тут росло чимало дерев. За словами пана Зета, нині на Східному Березі не залишилося жодного – всі зрубали на дрова. Навколишні будинки, що вціліли після землетрусу, стояли покинутими. Після першого мародерського набігу, що стався після Розламу, їх грабували всі бажаючі, допоки від будинків не залишалися лише цегляна коробка. Цеглу, втім, теж іноді розбирали – наприклад, на пічки, а дерев’яну підлогу знімали на дрова. Грабунки та мародерство вже не дивували й не жахали тих, що вижили. Вони розуміли: коли йдеться про виживання, всі методи дієві.

Деякі магазини спромоглися встояти й продовжували роботу. Під тяжким підозрілим поглядом озброєного продавця, який щотижня сумлінно оплачував «дах» одній з банд, там можна було придбати – купити за монети чи виміняти – їжу, гарячі вуглини з пічки, дрова, одежу чи ще щось необхідне. Багато звичних колись товарів стали розкішшю, наприклад, папір, скло чи набої. Патрони для револьвера коштували дуже дорого, і придбати їх у простій лавці було неможливо. Коли Пол дізнався про це, він зрозумів, що стріляти без добрячої купи монет у кишені не вдасться. З боліт полишився невеличкий запас набоїв: у патронташі зо двадцять, плюс шість у барабані револьвера – і невідомо ще, чи не відсиріли вони в снігу.

Йдучи, Пол намагався впізнати вулички й площі. Засніжене, розбите й змучене, місто стало зовсім незнайомим, сповненим небезпечних таємниць – як тоді, коли він уперше повернувся сюди. Пан Зет не раз повторював, що занадто далеко від театру краще не заходити, бо саме там розташовувалися спірні землі між «імперцями» та «князями». На цих безлюдних територіях найчастіше промишляли «шакали», які ніколи не втрачали можливості поласувати куснем з чужої здобичі, особливо коли її погано охороняли.

-  Будьте обережні, Крабате, бо навіть удень зі зброєю на поясі там небезпечно. Через цю прикру обставину навіть на мої виступи стало приходити вдвічі менше людей. Тому будьте пильні. Ви маєте вижити!