Розділ без назви (4)

О, як я хотів би загинути тоді!..»

Рука його тремтить. Він зупиняється, перо випадає, полишаючи на папері жирну ляпку. Пол жестом приреченого на смерть затуляє обличчя, і його тіло струшується від німих ридань. Він прикладається до пляшки, жадібно й довго п’є. Зі стогоном падає на постіль.

-  Як би я хотів загинути тоді… – повторює Крук, випиваючи ковток за ковтком, доки не провалюється в каламуть п’яного сну.

У пічці пострілює вогник. Порожня пляшка падає на підлогу. Черговий день добіг кінця.

* * *

У своєму першому листі в безодню він написав: «Я помер у тому храмі. Помер – знову. До цього я вже кілька разів помирав: коли дивовижне Серце під моєю кулею розірвалося на мільярди уламків; коли за три кроки стікала кров’ю безіменна дівчина з очима кольору попелу; коли за спиною підняті мною на повстання чоловіки розстрілювали беззахисних людей. І ніколи не міг уявити, що після цього я зможу пережити щось гірше.

Але пережив.

І помер знову. Цього разу – остаточно. Я втратив усе, що мав. Укотре! Тієї ночі я втратив значно більше, ніж мав до цього за все своє життя. Мене спустошило. Розчавило, спопелило і розвіяло. Мене не було. Лишилося тільки тіло…

А ще прийшло розуміння батьківських почуттів. Корвіне, тепер я знаю, що ти відчував! Я забираю свої слова безпорадної люті й дитячої образи – забираю всі назад. Пробач і ти мені, бо я не знав твого болю. Я не мав права судити. Тепер я розумію, що ти пережив, коли померла мама…»

Після землетрусу він, не промовивши ані слова, допоміг відновити селище на болотах. Самостійно поставив неподалік забутого храму поминальні камені Аківензі, Оде-Імін та неназваному сину, заривши у порожні могили особисті речі старого болотника та його доньки. Вибиваючи на камені імена, згадав, як колись давно ставив інші могильні камені. Його серце настільки втомилося від болю, що навіть не тьохнуло від цієї згадки. Лише подумалося гірко – скількох ще доля змусить його поховати?

За звичаєм шиай-аренків, Крук зрізав над могилами косу. Байдуже глянув на сивину у волоссі. Обливши косу маслом кехо, Пол залишив волосся горіти й пішов геть, аби ніколи не повернутися. Він не плакав, бо сльози його давно скінчилися.

Крук полишив болота в тому ж одязі, в якому колись прийшов – брудний святковий костюм, улюблений бушлат, пояс-патронташ з вірним револьвером у скрипучій кобурі. Лише на шиї з’явилося велике жовте ікло гйорра на шкіряному джгуті. Воно замінило втрачений у хащах ключ від скриньки. Виявивши втрату, Пол навіть не засмутився – що йому було до такої дрібнички! Ключ не йшов у жодне порівняння зі справжньою втратою.

Перед тим, як покинути селище, Крук віддав васваган Аківензі Огічіді. Мисливець, котрий устиг одужати, запротестував, але Пол рішуче передав йому амулет.

-  Віддай васваган, кому вважатимеш за потрібне, – промовив Крук тихим від тривалої мовчанки голосом, – бо рід Аківензі скінчився.

-  Шкода, шо ти полишаєш болота, Макадегване, – сумно відповів Огічіда.

-  Моє перебування серед шиай-аренків – пряма загроза для всіх вас. Я і так затримався занадто довго… Після того, як я застрелив мейеру, вороття нема. Змія обов'язково мститиме, і мститиме жорстоко. У першу чергу – вам. Довго вона мовчала, напевно, падіння храму знесилило її… Проте вона повертає свою могутність. Я відчуваю це з кожним днем. Укус над оком болить, вночі переслідують видіння… Не можу наражати селище на небезпеку. Мушу йти.

-  Але…

-  Жодних «але», Огічідо, – Крук відкинув пасмо обрізаного волосся, зачепивши пальцем ліву брову. На місці укусу досі червоніла невеличка болюча пухлина. – Моє рішення не обговорюється. Час генджі серед шиай-аренків збіг. Все, що тримало мене тут, нині мертве – я повертаюся до міста. Обіцяй мені, що коли я піду, ти розкажеш усім правду. Хочу, аби вони знали, як все насправді сталося тієї ночі. Нехай Нагамон розповідатиме…

Раптом забракло слів.

-  Я даю тобі своє слово, Макадегване, і Великий Дух чує його, – Огічіда приклав обидві долоні до серця. – Мені прикро…