Розділ без назви (4)

І

Свіжий сніг рипів під важкими чобітьми, слухняно приймаючи форму чітких глибоких відбитків. Маленькі легкі сніжинки сіялись з похмурих небес, одразу ж замітаючи ті сліди, як незадоволений художник прибирає зайві штрихи з бездоганного ескізу. Зінколи сонце проглядало крізь хмари, тоді білі слюдяні кучугури спалахували, і очам ставало боляче від сліпучої гри променів на міріадах холодних мініатюрних зірочок.

Та подорожньому було не до природної краси: він байдуже паплюжив неторкане біле полотно, а за ним тягнувся шлейф від важкого чорного плаща. Великий гостроверхий капюшон закривав верхню половину його обличчя, а теплий шарф у декілька обхватів – нижню. Дихання подорожнього виривалося хмаринками густої пари, яка застигала на шарфі паростками крижаних кристалів, а потім злітала вище й застигала інеєм на волоссі, бровах, віях. Під плащем тіло подорожнього від холоду захищав старий одяг, з якого найбільш поношеним був модний колись бушлат з патронташем та кобурою на лівому боці.

Пол крокував швидко й зосереджено, виглядаючи дорогу примруженими очима. Шкіру поколювали звичні морозні голки. Над скрижанілою лівою бровою чорніли ледь помітні дві дрібних цятки. Іноді Крук накульгував на праву ногу – від морозу нило коліно, пошкоджене на болотах, – і через це провалювався у сніг глибше. Протоптаної стежки тут не було, бо ніхто на Східному Березі міста не зважувався ходити за кілька кроків біля Розламу. Ніхто, крім Ліворукого.

Крук цілеспрямовано прокладав шлях засніженими теренами. Колись тут лежала вулиця, що вела до Муніципалітету, від якого нині залишилися тільки спогади. Та що там Муніципалітет – від усього міста зосталися лише згадки!

Цупкий туман здіймався над проваллям ліворуч нього. То дихав Розлам, – бездонний, загадковий, смертельно небезпечний – чи ризикнеш глянути зблизька? Праворуч мовчали покинуті будинки, випатрані промерзлі коробки із заліпленими снігом стінами, сповнені лунким мороком. Люди давно покинули ці домівки: ніхто не хотів жити біля жахливого провалля, бачити його у подерті морозом вікна, ціпеніти по ночах від потойбічного виття вітру, що так нагадував крики проклятих привидів.

Однак Пол не боявся Розламу. Він не вбачав у своїй хоробрості приводу для гордості, бо дорога понад туманною невідомістю вела найкоротшим шляхом від театру до будівництва Мосту, а по такому холоду, як сьогодні, чим менше йти, тим краще. Розлам став для всіх мешканців Східного Берега уособленням невідомого та смертельного, а Крук давно втратив страх перед ними обома. Коли знаєш, що власне життя не варте й монети, смерть не викликає нічого, крім байдужого знизування плечима під акомпанемент апатичного «то й що?».

Він дістався Блокпоста рівно опівдні. Блокпост, на совість вимуруваний форт з цеглин, металевих листів, залізних ящиків та набитих піском мішків, опоясував спорудження Мосту. Його призначенням був захист будівництва, а тому Блокпост мав неабияк укріплену кругову оборону, колючий дріт на стінах, далекобійні стрілецькі позиції, невеличку оглядову башту й могутні важчезні ворота. З башти його вгледіли ще оддалік, тож коли Пол підійшов до пропускного пункту, ворота були розчахнуті.

-  Привіт, Ліворукий, – до Крука підійшов озброєний снайперською гвинтівкою рябий Стефан, боєць «імперців», про що свідчила біла пов’язка з червоною літерою «І» на правому рукаві його шуби. – Сьогодні ти до шостої, чи не так?

-  Так, – докинув з-під шарфа Пол, і відповідь одразу ж осіла на шарфі новим шаром білої криги.

-  Гаразд, заходь.

Усередині фортеці чулася лайка, довкола були розкидані будматеріали, сновигали тепло вдягнені суворі чоловіки. Хлопці з «двійок» та «імперців» перевальцем патрулювали стіни, зігріваючись чаєм, щедро здобреним алкоголем, а будівники працювали над Мостом.

Крук підійшов ближче, придивився – це видовище завжди захоплювало його уяву. Могутні товстенні опори, намертво вриті у промерзлу землю, тримали численні сталеві троси, на яких будівельники викладали й кріпили товсті надійні дошки. Міст сміло йшов уперед, губився в густому тумані невідомості, звідкіля іноді чувся приглушений робочий гомін та блимали примарними вогниками ліхтарі будівників. То були відважні й віддані будівництву люди. Часто несамовиті пориви вітру здували й частину прокладеного шляху, і коштовні матеріали, й самих будівників, ніби Розлам опирався народженню мосту між берегами. Але попри всі перепони, роботу продовжували. Міст поволі просувався далі: він був єдиним сенсом й останньою надією городян розбитого навпіл міста.

Крукові подобалася гра цих слів: міст, місто. Він скрутив цигарку і запалив, насолоджуючись величним видовищем. Спльовуючи крихти махорки, дістав з внутрішньої кишені плаща листа, якого написав цієї ночі. Хмурячи скрижанілі брови, перечитав.

«Чи варте позбавлення від епідемії життя немовляти? У моєму оточенні без вагань скажуть «так». Бо добре усвідомлюють, що те життя, яким готові поступитися – то життя лише однієї маленької людини, чиєї згоди ніхто не запитав. До того ж вони не вбачають у цьому нічого фатального: чому й ні, адже малий стане героєм, тим паче від народження! Сотні життів проти одного. Врешті-решт, немовля однак нічого не розуміє…

Так, безперечно. Воно – не розуміє. А ви, люди? Якби це була ваша дитина? (кілька перекреслених речень).