Розділ без назви (4)

-  І мені прикро, – перебив його Пол, який не вмів довго прощатися. – Але я однак радий, що ти став мені побратимом. Згадуй іноді мене, Огічідо. Довгих літ і щасливої долі тобі та всій твоїй родині.

Із селища Крук пішов порожнім і розбитим. Не полишилося ні бажань, ні прагнень, ні мрій: людина без нічого. До міста поверталася оболонка, фізичне тіло. Пол ішов без упину, навіть без перерви на ночівлю, відчуваючи лише, як за спиною пролягає чорна межа, що назавжди розділятиме життя на віковічні «до» і «після».

У передмісті Крук побачив те, що змусило його зупинитися й протерти очі. Але очі не обманювали – він бачив сніг.

Біла плівка вкривала землю перед ним, спершу тонка, а затим дедалі товща. Незвично голе без величної Стіни місто затуляли мури хурделиці, що не вщухала, і чим ближче він підходив до її межі, тим лютіше завивав довкола вітер. Крук застібнув бушлат на всі ґудзики, підняв комірець, але тепліше не стало. Щільно примружив очі, бо його засліплювали пустотливі сніжинки.

Завірюха вила у вухах пораненим звіром. Крук відчув, як від різаків холодного повітря в нього потекли сльози, що крижаніли на щоках. Щокроку йти ставало важче, а старий одяг, розрахований на пізню осінь і аж ніяк не на справжню зиму, вмить задубів і не рятував од пронизливої холоднечі. Мокрий комірець натирав шкіру, волога одежа вкрилася крижаною кіркою. Ніколи в житті Крукові не було так холодно. Мине багато часу, і, згадуючи цей прорив, Пол вирішить, що його врятувала скринька, яка зігрівала Крука своїм теплом. Лише вона не дала йому запанікувати, коли сніг заліплював вуха і ніс, а вітер не давав навіть роззирнутися довкола. Притискаючи скриньку червоними розпухлими пальцями до грудей, відчуваючи коло серця гарячий зоряний метал, Пол знаходив у собі сили рухатися вперед. При цьому він навіть не бачив, куди йде, остаточно загубившись серед завірюхи. З кожною хвилиною його хода ставала все більш вимученою та нерішучою, чоботи промокли, а ноги втратили чутливість. Жахливий холод скручував тіло, забирався під одяг, обпікав шкіру й перетворював кістки на скло. Пошкоджене коліно розпухало, і кожен порух озивався в ньому спазматичним пострілом. Скроні стисло морозними лещатами.

От і прийшов мій час помирати, подумав Крук. Ну й нехай! Він мав померти вже не раз. Але, попри ці думки, Крук не спинився, хоча кожен крок, заради якого він мав вирвати ногу по коліно з цупкого волого снігу та перенести її на нове місце, відчуваючи, як холод, завдаючи нового болісного удару, радісно поглинає податливу плоть, кожен новий вимучений крок – ставав мовчазним подвигом. Пол притискав скриньку до скутого морозом обличчя, до побілілих щік, наче вона була святим артефактом, його останнім шансом на порятунок – а навколо ревіла ненатла сніжна буря.

Нарешті тут випав сніг. Ця думка чогось дуже його розвеселила. Ніколи тут снігу не було, а зараз, коли він вирішив повернутися, саме тоді той клятий сніг випав. Та ще й стільки! Пол, безсумнівно, народився під щасливою зіркою...

Хвиля веселощів зникла, на зміну їй прийшла апатична думка: ти побачив місто без Стіни, місто під снігом, – то навіщо йти далі? Ти так втомився, так змерз, так зголоднів. І холод відійшов на другий план, ніби актор, що зіграв свою роль й сховався за куліси. Замість нього прийшло нестримне бажання спати. Зробити собі невеличке затишне ліжечко, згорнутися серед товстих снігових стін, аби вітер не свистів в обмерзлі вуха, не плював в очі, не кусав за щоки… Згорнутися і добре відпочити. Виспатися за всю довгу дорогу! Це була напрочуд гарна ідея. Крук зробив ще кілька кроків. Важко! Втомився. Ось ніби непогане місце… Так, тут він і спочине. Як він раніше до цього не допетрав?

Пол не помітив, як завірюха стихла. Очі давно були заліплені вологим снігом – як і весь він од ніг до макітри. Свідомість затягнуло непереборним бажанням відпочити.

Хурделицю прорізав крик ворона. Пол впав і заснув.

* * *

Він горів у чорному вогні, а в палаючому блакитними вогнями небі стрічкою Мебіуса переливалася криваво-червоним гігантська перекинута вісімка, знак безкінечності. Крук відчував, як полум'я жере його, але не міг поворухнутися. Очі Пола прикуті до вісімки – у ній ввижалися тіні Оде-Імін та його неназваного сина. Він бачив картини того життя, яке більше не належало йому, все те, що він міг мати і що втратив назавжди. Від цих картин хотілося вити з розпачу та болю, але рот зашили нитями німого страждання, хотілося плакати, та вогонь випарував усі сльози, хотілося вмерти, але він не міг…

Крук оговтався у невеличкій кімнаті без вікон. Охайно прибрана, стіни пофарбовані у приємний бежевий колір, поруч – письмовий стіл та низенький табурет. Пол лежав під кількома теплими ковдрами, розтертий спиртом, а в кутку гуготіла пічка. На табуреті вишукувалась батарея різноманітних пляшок, пігулок та порошків.

-  Це ж треба, – прохрипів Крук, – знову не подох.

І знепритомнів.

Від смерті його врятував пан Зет, володар лялькового театру «Corvus Corax».

-  Як почуваєтесь? – він схилився над ним, коли Пол опритомнів, а температура спала, і смерть від гіпертермії вже не загрожувала.

-  Паскудно.

-  У вас складне запалення легенів, пане незнайомцю, не маю честі знати вас, – поважно промовив невеличкий смішний чоловічок з блакитними очима. – Поспішаю звістити добру новину про те, що криза минула, не без допомоги вашого покірного слуги. Мінімум тиждень потрібно зберігати постільний режим, регулярно приймати ліки, належно харчуватися, а також пити багато рідини. До речі, мене звуть пан Зет, радий знайомству, завжди до ваших послуг. Саме я вас порятував.

-  Дякую, пане Зет… – Крук трохи знітився. Красномовство його добродія, особливо після років, проведених на болотах, де він звик чути іншу мову, важко сприймалося ослабленим хворобою мозком. – Дякую вам за рятунок та піклування… Моє ім'я Пол Крук.