Розділ без назви (4)

Промовивши це, Пол блискавично згадав, що Борімскі оголосив нагороду за його голову: пан Зет, напевно, чув його ім'я. Так воно і було.

-  Я знаю ваше ім'я! – Крук зціпив зуби, приготувавшись до поганих новин. Мабуть, його видадуть Борімскі за круглу суму. – Але не пам’ятаю, звідки…

Крук полегшено зітхнув.

-  Втім, не про те мова! Вам дуже пощастило, Пол Крук. Саме того дня мій колишній асистент вирішив втекти з театру – і саме у південному напрямку! Що цілком логічно, бо то найкоротший шлях з міста… Я певен, що він порушив одну з наших угод, щодо заборони після дванадцятої ночі, і от чому її всі порушують? Я не розумію, навіщо кожен має порушити одне-однісіньке просте правило, – пан Зет перервався та махнув рукою в білій рукавичці, наче відганяючи зайві слова. – Але все це непотрібні деталі! Головне, що я пішов по його слідах, та вийшов до завірюхи, що поглинула бідолашного. Я уздрів чиєсь тіло серед снігу. Спершу подумав, що то лежить він, але то виявилися ви! Звідки ви прийшли? Невже з Західного Берега?

-  Ні… з боліт, – все одно нічого втрачати, тож можна дозволити розкіш бути відвертим.

-  О! Я згадав, звідки знаю ваше ім'я, – обличчя пана Зета просяяло. – Тепер зрозуміло, чому Тріада не могла знайти вас! Як цікаво. Болота, це ж треба! Виходить, що вам нічого не відомо про те, що сталося у місті?

-  Так.

Здається, він не збирається здавати мене Владу.

-  Тоді я візьму на себе честь оповісти – бо все це доволі цікаво – але перед цим дозвольте вас привітати з визначною подією! Ви, пане Крук, стали першим, кому вдалося перетнути стіну хурделиці живим! Отже, це можливо. А всі вважали, що неможливо. Втім, не турбуйтеся! Ця таємниця залишиться лише між мною і вами. Якщо захочете, потім самі комусь розкажете. А поки слухайте.

І пан Зет розповів Круку про те, що назавжди змінило життя й обличчя міста.

За переказами, у той самий момент, коли останні рештки підмурівка Стіни урочисто злетіли в повітря від руки самого Борімскі, з-під землі почувся страшенний скрегіт, і місто струсонуло так, немовби його підняли до небес і кинули на землю. Сталося це вночі, під зблиски святкових феєрверків та бадьорий марш з радіорупорів. «Зникнення Стіни стане великим кроком у розбудові нового міста і нового порядку», – проголошували на вулицях численні плакати. І вони не збрехали.

Хаос, пекло, Армагеддон! Так прийшов новий порядок. Земля гуркотіла й обвалювалася, влада мовчала, а місто охопила паніка. Люди бігали й кричали, кожен, як міг, намагався врятуватися. Багато городян не побачило ранку нового дня. Пішов сніг, що з тієї трагічної ночі більше ніколи не припинявся.

Он воно як, подумав Крук. Отже, луна того землетрусу докотилася до боліт і розбила селище шиай-аренків. Тепер зрозуміло, як все сталося… Ось через що він втратив родину!

-  З вами все гаразд? – турботливо перепитав пан Зет. – Ваше обличчя змінилося. Вам зле?

-  Ні-ні, нічого страшного. Трохи схопило коліно, – збрехав Пол. – Вже минуло. Продовжуйте, будь ласка.

На ранок, провадив далі пан Зет, ті, що вижили, знайшли себе посеред розбитого навпіл міста. Одні на Східному Березі, інші на Західному. Землю, де колись протікала річка і стояв Муніципалітет, розколов бездонний Розлам – провалля, що дихало туманом, жахливе й неосяжне. Розлам розірвав місто з півночі на південь, але наскільки далеко, перевірити було неможливо, бо примарні кордони міста відтепер охороняла смертоносна хурделиця. Тих, хто ходив на краю Розламу, сподіваючись дістатися кінця провалля, холодний вітер безжально здував у туманні глибини, а тих, хто йшов у обхід, насмерть заморожувало – тож ніхто й досі не знає, де Розлам закінчується, де його можна обійти, і чи можливо це взагалі.

Чимало будівель було знищено, а подекуди ґрунт просів і обвалився у величезні чорні діри – там знайшли корисні копалини й згодом обладнали шахти. Новий режим Борімскі згинув, і п’янка солодка воля принесла з собою горе. Святе місце ніколи не залишається порожнім: багато амбіційних людей схотіло стати на чолі Східного Берега. Позбавлені влади, розгублені, перелякані городяни переховувалися по домівках, доки землі після тривалих кривавих вуличних воєн не розділили між собою п'ять банд – «двійки», «імперці», «леза», «князі» та «шакали».

«Двійки» захопили Другу Міську фабрику, звідти й узяли свою назву, на їх чолі стояв імпозантний Моріс Фальконе на прізвисько Митець. «Двійки» були численною бандою і славилися вірністю своєму ватажкові, за яким були готові йти бодай у пекло.

«Імперці» взяли контроль над Першою фабрикою і землями поряд, назвавшись на честь оригінального імені, під яким фабрика належала Марку Сітісу. Банда ця була найменшою, але вигравала за рахунок дисципліни, гарту та заповзятості своїх вояк. Головним серед «імперців» був чоловік з невиразним обличчям, безжальний Фелікс Феррум.

«Леза» відкусили собі вугляну шахту, а своє ім'я здобули завдяки бритвам, якими члени банди зазвичай катували своїх полонених у тюрмі, що стала їх фортецею; «князі» ж узяли видобуток металу з другої шахти й поіменувалися так через те, що з бруду вулиць піднялися до князів Східного Берега. В обох бандах числилося багато люду, проте дисципліна та ієрархія були вибудувані значно гірше, ніж у «двійок» і «лез»; це позначалося на їхніх вождях – ті мінялися ледь не щомісяця. Зараз на чолі банд стояли Ерік Сварічевський та Артемій Могила, і вони робили все, аби їх не спіткала доля попередників.