Розділ без назви (3)

ІІ

У краї безіменних боліт народжувався світанок.

Мисливець рухався стрімко й тихо, перестрибуючи з купини на купину, розсікаючи довгі лапи ліан швидкими помахами мачете. Вологе лезо зблискувало зеленою кров’ю хащі. Хлюпала неспокійна вода, кумкали жаби; зрідка серед дерев чувся крик болотної качки. У пошуках ранкової поживи дзижчали голодні москіти, роздратовані тим, що не могли вжалити мисливця. Розбавлене водою, розтерте по тілу смердюче масло кехо надійно захищало від нападу кровососів, а також віщувало удачу на полюванні.

Мисливець крокував легко, сіра вода плескалася під високими, до середини стегна, шкіряними чоботи, а повзучі ліани та широке листя слухняно опадали під гострим мачете. Мисливець був у звичному для його племені костюмі – простих штанях та безрукавці з тьмяної крокодилячої шкіри. На лівому зап’ястку пов’язана зелена хустинка, аби протирати чоло від поту й болотних випарів. За спиною мисливця висить сумка на ремінцях, пов’язана так, аби не заважати й не створювати шуму при бігові та стрибках. До сумки посередині прикріплено два залізні полози, праворуч – моток міцної мотузки, а ліворуч приторочені держаки для мачете – так, щоб зручно було вихоплювати зброю з-за плеча.

Довге чорне волосся чоловіка сплетено в тугу косу, бліда колись шкіра вкрита бронзовою засмагою, через яку на правій вилиці проглядає ледь помітний шрам. Облямовуючи шию, на шкіряному джгуті поблискує зрідка сріблястий ключик. Єдине, що не гармонує з образом первісного мисливця – повний набоїв патронташ на поясі та кобура з револьвером на лівому стегні.

Ніхто зі знайомців Крука не впізнав би його цієї миті, бо навіть хода Пола змінилася – стала швидкою й обережною, з носка на п’яту. Так ходити значно безпечніше, адже щокроку може трапитися підступне трясовиння, з якого навряд чи вирятується навіть вроджений на болотах. Треба прислухатися до звуків хащі, а самому йти нечутно, вловлювати найменші зміни довкола і бути готовим відреагувати щомиті. Від цього залежить життя, якщо ти наважився полювати на болотах. Тутешня хижа кішка точо, якої не видно в заростях осики, голодна анаконда, що може прикидатися величезною ліаною, жовті квіти вазагоне з солодким отруйним ароматом, що назавжди присипляє необачних жертв, – все це лише кілька пунктів із великого переліку згубної небезпеки.

Але боятися не можна. Болото почує твій страх й одразу ж покарає за нього. Кинув виклик болоту – тож не забувай про його закони; тримай очі відкритими; тіло готовим; тоді болото гідно віддячить. Так наставляв старий Аківензі, і Крук міцно запам’ятав його слова.

Пол спокійно й зосереджено просувався вперед. Він майже дістався місця полювання – це була невеличка коса поряд широкої повільної річки, що не мала назви. Полювання мало бути вдалим, адже Крук приходив сюди лише вдруге, а крокодили зазвичай переставали виповзати на пристріляне місце після шостого-восьмого трупа свого хвостатого співбрата. Ці зубаті хижаки виявилися дуже розумними й обережними створіннями, які вміли спілкуватися одне з одним. Час від часу, коли він лежав у засідці й спостерігав за ними, крокодили перегукувалися між собою чудернацькими високими криками, а Пол міг лише здогадуватися, про що вони можуть розмовляти.

Втім, нове місце ще нічого не гарантує. Полювання не вдасться без мисливського талану. Кулі з першого залпу мають влучити саме туди, куди потрібно, бо якщо навіть смертельно поранити, а не вбити крокодила на місці, то засліплена болем потвора рвоне до води й ніщо не зупинить її на шляху до рідної стихії. Крук розстріляв так не одну сотню набоїв і втратив не один десяток мисливських трофеїв. У такому полюванні багато залежало від удачі. Це дратувало прихильника надійних засобів Крука, але то був єдиний метод полювати наодинці, максимально використовуючи своє вміння стріляти. Він сам вигадав цей метод і дуже пишався ним, бо той, хоча й не щоразу, приносив свої плоди.

З тихим хрускотом Пол остаточно прорубався скрізь болотні зарості й вийшов до берега безіменної річки. Оглянувся, протираючи лоба хусткою на зап’ястку. Берег був порожній, сонце тільки-но здійнялося над водою. Доволі скоро крокодили, або, як їх називали в племені, магери, приповзуть грітися, перетравлюючи свою нічну трапезу. Треба зайняти місце якнайдалі від них, з навітряної сторони, і чекати. Чекати можна довго. Головне – не виказати себе необережним рухом. За найменшого натяку на загрозу крокодили з неймовірною для своєї ваги прудкістю підскакували на всі чотири лапи й шмигали до річки, здіймаючи пил шпичастими хвостами. Важко повірити, що вони здатні на щось подібне, доки не побачиш на власні очі.

Крук схилився перед великим деревом, вивів на вологій землі складний візерунок, та промовив ледь чутно:

-  Анаміетан гонімаа манідо машкіїг.

З-під коріння на мить спалахнули жовті вогники: знак того, що прохання почуте і домовленість укладено. Якщо полювання буде вдалим, він віддасть духам їхню частку здобичі.

Після цього невеличкого ритуалу Пол ліг на місце, яке добре запам’ятав ще з останнього полювання: саме звідси він вполював крокодила. Місце було гарне, затишне: увесь берег – як на долоні, а самого мисливця приховують зарості комахоїдних зубатих квіток, схожих на росичку. Квітки жахливо смерділи, але подібні незручності давно не лякали Крука. Нерозбавлене масло кехо смерділо ще гірше.

Аби не лежати на росяному простирадлі, Пол дістав із сумки шкіряну ковдру-підстилку, швидко розклав, вмостився. Перед собою він поклав револьвер, ліворуч – мачете, протертий насухо від соку зрублених рослин, а праворуч – відкриту сумку.

Живіт благав про сніданок, востаннє він їв не менше дванадцяти годин тому, але Пол ніколи не полював на повний шлунок. Його так ніхто не вчив: це була його дивацька прикмета, народжена на болотах, якої він неухильно дотримувався.