Розділ без назви (4)

- Здраствуй, Поле, – мовив він давно забутим голосом.

Волосся, колись чорне, як смола, вкрив сніг сивини. Білою була також і довга неохайна борода, через яку Крук спочатку не впізнав його. Обличчя прорізали зморшки, але очі кольору сталі дивилися так само пронизливо й гостро. Образ, що врізався в пам'ять з дитинства і ввижався йому у снах.

Ось він і знайшов його.

- Здраствуй, батьку, – сказав Пол.

* * *

Чоловіки стояли у білій порожнечі й дивилися одне на одного, не в силах підібрати потрібні слова – батько й син, розлучені десятками років і старою образою. Обидва серця стрімко калатали в грудях, в обох перехопило подих. Кожен із них вивчав обличчя іншого, знаходячи в ньому своє відображення, а слова вперто розбігалися, і пауза ніяково затягувалася.

- У тебе… її очі… – нарешті промовив ледь чутно Корвін.

Пол не відповів. Він ще не міг остаточно повірити, що нарешті зустрів батька. Занадто багато подій трапилося останнім часом, занадто багато емоцій він пережив.

- Якою вона була? – спитав Пол. – Моя мама?

- О! Я можу годинами розповідати про неї! – гаряче відповів Корвін, і крига ніякової мовчанки розтала. – Марія була найкращою з усіх жінок, яких я зустрів у житті. Вона любила вірші й квіти, обожнювала приймати гостей, була подібна до зірки, що спустилася до смертних із небес: промениста, усміхнена, добра.

- Марія… – ніби здалеку почулася мелодія з її улюбленої скриньки, що відгукнулася теплом у внутрішній кишені біля грудей.

- Так. Просте й водночас могутнє ім'я, що дуже личило їй. Минуло стільки часу… Нині вона мертва більше років, аніж я знав її живою. Це так дико… Я досі сумую за нею, – Корвін зупинився, набрав у груди повітря. – Поле, ти знайшов мого листа, але я маю сказати це особисто. Стільки разів я промовляв ці слова… Збігло багато води, багато років, від чого ще складніше…

Корвін помовчав. Видихнув:

- Пробач мені, сину. Пробач! Я повівся, як останній покидьок… Я знаю, що виправдання – це справа слабких, але горе затьмарило мій розум. Життя втратило для мене барви, воно не мало жодного сенсу без Марії, і я не бачив нічого, крім порожнечі, що лишилася після неї. Я не розумів, що в тобі залишилася її частина!

- Ти бачив у мені лиходія, який забрав кохану від тебе, – сумно мовив Крук.

- Чи ти зможеш колись пробачити мені, Поле? – Корвін нервово кусав губи і швидко стискав пальці в кулаки.

Пол тільки хитнув головою.

- Я вже пробачив, батьку. Не переймайся, – спокійний голос казав правду. – Я зрозумів тебе і твій біль, коли сам… пережив втрату.

Перед очима постав усміхнений образ Оде-Імін. Пол стиснув зуби, потамував у собі нову хвилю болю й закінчив думку тим же спокійним голосом:

- Більше не будьмо про це. Нехай образи залишаться в далекому минулому.