Розділ без назви (4)

Пол примружив очі й обережно піднявся на першу сходинку, точнісінько як колись перед першим балом у Сітіса. Постояв трохи. Невідомість солодко лоскотала нерви. Крук розплющив очі й огледівся. Авжеж, нічого не відбулося, та й що могло відбу… Диявол!

Він тричі кліпнув. Але очі не обманювали його – сніг припинився! Останні сніжинки тихо впали долі, а нові більше не з’являлися. Крук, як і кожен городянин, давно звик до вічного снігопаду, а тому спочатку не помітив різниці. Затим з’явився легкий дискомфорт – від незвично прозорого повітря. Диявол, у таке важко повірити: сніг перестав! Зовсім перестав! Насправді перестав!

Полу здалося, що снігопад скінчився саме в той момент, коли він став на першу сходинку в неба.

- Але будемо вважати, що сталася звичайна випадковість, – промовив Крук уголос. – Хоча факт залишається фактом: аби щось змінити у цьому клятому світі, треба розпочати з власного життя.

І на цьому він почав нелегке сходження.

Притрушені снігом сходи виявилися слизькуватими, тож Крук ступав обережно. Не вистачало тільки гепнутися… А якби Пол додумався піднятися цими Сходами перед першим візитом до Марка Сітіса, до всіх тих подій, що наповнили гірким вином чашу його життя? Того дня він навіть і не подумав піднятися на таємничу вершину. Та й зараз би не здогадався – Крук просто забув про Сходи і навіть не бачив їх, хоча увесь день гуляв Західним Берегом. Мабуть, щось справді зламалося в ньому, і він справді застрелився би через ту кляту ляльку… Якби не стрів загадкового художника, що став його особистим знаком великих змін.

На дев’ятому прольоті про себе нагадало хворе коліно, тож Крук уповільнив темп підйому. Чим вище він сходив, тим сильніше завивав вітер навколо і тим менше ставало снігу на Сходах. Спочатку це було зручно, але згодом сніг під ногами змінився товстим шаром прозорої криги – страшно навіть думати про можливість поковзнутися. Пол обережно підіймався далі, намагаючись не дивитись туди, де нічне місто стрімко даленіло й зменшувалося. Вітер зривав з плечей теплий плащ, задував колючий холод усюди, куди міг дістатися. Підошви чобіт ковзали щокроку. Серце майже вистрибнуло з грудей, коли Крук ледве не зірвався зі сходів, і тільки якесь диво врятувало його. Після цього інциденту Крук вирішив підніматися обережніше: повзти, допомагаючи собі руками, припадаючи тілом до Сходів. Так стало значно легше, хоча швидкість підйому в такому режимі стала мізерною.

- Тихше їдеш, далі будеш, – пробурмотів Крук і поповз далі, намагаючись не зважати на біль у коліні.

У такому положенні вітер був уже не таким страшним ворогом. Але з’явилася інша проблема – з теплом. Крук ніколи не відчував холоду в своєму похідному одязі, але зараз, на невідомій височині, перераховуючи тілом кожну промерзлу наскрізь сходинку, Пол зрозумів, що замерзає. Схоже відчуття він пережив, коли проходив крізь стіну хурделиці. Зігрітися б… У ці хвилини Крук залюбки віддав би всі отримані від Фальконе монети за пляшку полишеного в кімнаті самогону. Але гроші та випивка зосталися далеко внизу, у міському театрі, дивному страшному театрі, який краще не згадувати.

Під Сходами пливли хмари. Він повз так довго, що лялькове місто остаточно сховалося під хмарами. Пол кинув обережний погляд угору. Сходам кінця-краю не було, і з грудей мимоволі вирвався важкий стогін. Останні хвилини коліно боліло дедалі нестерпніше, тому врешті Пол не витримав і зробив перший привал. Він сів на черговий прогін, щільно закутався, дістав з внутрішньої кишені скриньку й щосили стиснув її в долонях, спробувавши зігрітися.

Він сидів поміж сірих хмар, які завжди бачив тільки з землі. Чомусь ця думка зовсім не надихала. Натомість Крук нервово подумав про висоту, з якої, можливо, доведеться падати, і йому стало зле. Тим паче, що падати може справді доведеться. Бо якщо сходи закінчаться просто отаким прогоном десь посеред зірок, то до землі цим шляхом він напевно не спускатиметься. Або залишиться замерзати там, або стрибне вниз – як вже забажає, обидва варіанти все одно кращі, аніж куля в скроню.

Однак поки нічого не віщувало закінчення подорожі, і Пол, залишивши марні спроби зігрітися, продовжив сходження. Він плазував, втративши лік перейденим прогонам, закусивши від болю обвітрені губи, прикриті скрижанілим шарфом, намацуючи нову сходинку ледь живими від холоду долонями. І все ж біля серця його гріла зоряна скринька, вдихаючи у нього нові сили.

- Повзтиму, поки не здохну, – шепотів Крук, нахмуривши скрижанілі брови. – Доки не здохну.

Пол відпочивав ще двічі, і коли сили остаточно полишили його, знову присів на прогоні. Він не відчував кінцівок, а м’язи на обличчі ледве рухалися. Він навіть не зміг дістати скриньку з внутрішньої кишені. Холод ніби проник у кров і перетворив тіло на крижану скульптуру. Навіть емоції та думки перетворилися на кригу. Пол знеможено видихнув – його черговий видих осів новим шаром холодних кристаликів на шарфі та віях – і стулив очі. А затим з подивом відчув, що стало значно тепліше.

Десь у далині каркнув ворон. Чи йому здалося? Бо який птах може злетіти на таку верхотуру…

Вітер ущух, а хмари навколо перетворилися на молочно-білий кисіль. Такий, що, здається, зачерпнеш долонею, спробуєш, і в роті відчуєш смак розталого морозива. Тепло, безвітряно, навіть спокійно якось. І, як не дивно, спати не хочеться. Чи їсти. Коли він востаннє їв? Ох і давно! Навіть жага більше не мучила Крука. Мабуть, це невеличка нагорода за всі ті незчисленні скрижанілі сходинки, подолані на чотирьох, вирішив Пол. Він сидів та перепочивав значно довше, ніж у минулі рази – тоді Крук мав рухатися далі, аби не замерзнути, до того ж вітер неабияк заважав, а тут була справжня втіха! Коли Пол неохоче піднявся й обережно зробив крок правою, виявилося, що біль у коліні також ущух. Новий приємний сюрприз! Крук рішуче скинув капюшон і шарф, бо ставало задушливо. Тепер він рухатиметься значно швидше.

Промайнувши зо троє прольотів, Пол раптом осягнув, що він уже не сам. Чи то він дістався сфер, де не вистачало кисню, і йому почало так яскраво ввижатися, чи це справді навколо Сходів у молочно-білих хмарах з’явилися людські тіні. Ледь окреслені, розмиті, далекі – якщо не приглядатися, то можна не помітити. Крук не злякався, не потягнувся за револьвером. Щось спокійно підказало йому, що тіні – не загроза, на них не треба зважати й продовжувати дорогу.

І Крук продовжив – до наступного прогону, де він зупинився, ніби вкопаний. Причина тому – постать, що випливла з туману понад прогоном і завмерла в повітрі. Давно забуті риси сумного обличчя, біле волосся, той самий одяг, у якому він познайомився з Круком у «Золотому Трилиснику»: Курт Резнікофф, брат Арктура, геніальний музикант, що закінчив життя пострілом у рота. Він не був схожий на мерця чи привида, зовсім ні. Але й людиною Курт теж не був.

Пол заворожено дивився на нього, не відчуваючи страху і не знаючи, як реагувати. Курт, ніби прочитавши його думки, посміхнувся й промовив:

- Прощавай, Поле. Я радий, що ти вийшов.